НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Українці на планеті Ді-Пі. Про що сперечались і що залишили по собі письменники Мистецького українського руху

12:27 / 29 листопада 2020

У кризових ситуаціях культура здебільш демонструє особливу життєздатність і спроможність перебути випробування. Ніби уподібнюючись живому організму, затоптані пагони пробивають заскорузлий ґрунт і проростають у новому підсонні. Упродовж ХХ століття таких криз і обривів тяглості в нас не бракувало, тож коли на українських землях будь-який розвиток унеможливлювала цензура й репресії, тоді поставали потужні еміграційні культурні осередки, які берегли традицію й водночас сприяли модернізації. Одним із найцікавіших і най­успішніших із них був Мистецький український рух (МУР), що виник на планеті Ді-Пі. Сама ця екзотична планета утворилася одразу після Другої світової війни на берегах Ізару, її сформували табори для переміщених осіб (displaced persons, DP) неподалік Мюнхена, пише Віра Агеєва для "Українського тижня". 

Вони часто заробляли на життя важкою фізичною працею, мусили дбати про засоби для існування, їхнє майбутнє видавалося геть невизначеним. За ними полювали радянські спецслужби, примусово повертаючи на батьківщину, яка гарантувала зрадникам-«неповоротцям» тривалі тюремні строки. І водночас серед перших героїчних і звитяжних діянь, на яке зважилися двоє хоробрих мешканців мініатюрної планети, було… викрадення кириличних шрифтів. У всій Баварії працювала чи не єдина типографія з такими черенками. Молоді поети Леонід Лиман і Леонід Полтава неймовірно ризикували, коли роздобули вантажівку і скористалися так званою годиною нуль. Американське військо з містечка, яке, за договором, мало відійти до радянської зони окупації, якраз відступило, а нові господарі ще не з’явилися. І в цей зовсім короткий проміжок відчайдухи вихопили скарб та привезли його на захід, до Регенсбурга.

Наявність друкарні восени 1945 року пришвидшила появу письменницької організації, знаменитого МУРу. Серед ініціаторів створення угруповання були Юрій Шерех, Ігор Костецький, Віктор Петров-Домонтович, Юрій Косач і Євген Маланюк. Мистецький український рух (недоброзичливці знущалися над співзвучністю абревіатури з «Московским уголовным розыском», але це чи не єдиний ґандж, до якого могли присікатися, бо проєкт таки згуртував людей різних поглядів і політичних орієнтацій) уможливив появу багатьох непересічних книжок, видання літературних журналів та альманахів. У Мюнхені виходив один із найкращих наших літературних часописів «Арка». Його редагували Віктор Домонтович і Юрій Шерех, а оформлював Яків Гніздовський — художник, що зміг тоді досягти успіху в західному світі. Почали насамперед із видань репресованих у 1930-х: уже в 1946 році в Зальцбурзі з’явився окремою книжкою знаковий роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи». Публікували дивом збережені й вивезені з України тексти, які радянська цензура забороняла в різний час.

Точність перекладу Орвелла

Життя на маленькій планеті не могло повноцінно розвиватися без контактів із братами по розуму. Тим паче, що в радянському союзі залізна завіса унеможливлювала такі зв’язки вже від початку 1930-х. Налагоджувати контакти із західноєвропейським інтелектуальним світом узялися одразу. Як це часто бувало у ХХ столітті, найохочіше допомагали поляки. Редакція знаного польського еміграційного часопису «Культура», що виходив у Парижі, не лише надавала інформаційну підтримку, а й сприяла реалізації конкретних проєктів. Єжи Ґедройць тоді наполягав, що без незалежної України не буде й незалежної Польщі. Саме він опікувався виданням у серії «Бібліотека паризької «Культури» антології «Розстріляне відродження», у якій уперше так повно було зібрано тексти репресованих і знищених українських авторів.

Один зі співробітників «Культури» долучився також до появи українського перекладу щойно виданого роману Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» («Animal Farm», 1945 р.). Це видання було взагалі першим перекладом цього твору іноземною мовою. Ні Орвелл, ні перекладач Ігор Шевченко тоді ще не були відомими. Орвеллові судилася слава канонічного європейського класика. Ігор Шевченко згодом став видатним американським візантологом і певний час очолював Український інститут Гарвардського університету.

Антиутопію «Колгосп тварин», що була гострою й безжальною сатирою на сталінський режим, у 1945-му ледь вдалося видрукувати англійською. Знамените орвеллівське гасло про те, що всі тварини рівні, але деякі рівніші за інших, блискуче характеризувало сутність облудної радянської демократії. Шевченко трохи відійшов від буквального лексичного значення (Ферма тварин) й виніс у заголовок словосполучення «Колгосп тварин» для більшого увиразнення аналогії з радянською дійсністю. Джордж Орвелл охоче дав згоду на переклад і навіть написав спеціальну передмову для українського читача.

Книжку опублікувало мурівське еміграційне видаництво «Прометей». Однак сатира на сталінізм видалася тоді підозрілою й небажаною не лише радянським ідеологам, а й американській адміністрації в Німеччині. Прихильність західних лівих інтелектуалів до радянського союзу після війни аж ніяк не зменшилися. Зрештою, Орвелл довго шукав видавця для свого роману. Відмовився навіть очільник видавництва «Faber and Faber» Томас Стернз Еліот, знаменитий поет і майбутній нобелівський лауреат. Мотивував тим, що не поділяє політичних поглядів автора.

Тож коли вже половина українського накладу розійшлася й розголос довкола книжки привернув увагу тих, хто пізнав себе як об’єктів орвеллівської сатири, у справу раптом втрутилися американські адміністратори. Друк антирадянського роману було визнано політичною помилкою. Півтори тисячі примірників конфіскували й передали радянським колегам. Що зробили з книжкою пильні енкаведисти, здогадатися неважко.

«Велика література» vs модернізм

У численних мурівських дискусіях серед найважливіших була проблема відносин мистецтва й держави. Адже вони мали амбіцію творити літературу без будь-якої підтримки, ба більше — письменство мало стати чи не замінником держави, голосом бездержавного народу. Власне, тривало обговорення процесів модернізації віт­чиз­няної культури, тільки шляхи її бачили зовсім по-різному. Голова МУРу Улас Самчук, послідовний традиціоналіст, не надто чутливий до нових мистецьких тенденцій, у програмовій доповіді на І з’їзді говорив про нагальну потребу «великої літератури», яка мала б репрезентувати бездержавну Україну як духовну сутність, засвідчувати здобутки її народу перед «світовим ареопагом». Самчукова пишномовна й неймовірно застаріла риторика вже мало кого могла переконати. У зруйнованій світовою війною Європі навряд чи можна було сподіватися на появу якогось міфологізованого ареопагу, що перейнявся б українськими тривогами. Юрій Шерех, харківський мовознавець, який став провідним мурівським критиком, спробував запропонувати естетичний еквівалент «великої літератури»: концепцію органічно-національного стилю. Легко здогадатися, що ця «органічність» мусила виростати з Шевченка, фольклору й Гоголя. Тож органістами-ґрунтянами він визнав тоді Василя Барку й Тодося Осьмачку та протиставляв їм європеїстів Віктора Домонтовича, Юрія Косача й Ігоря Костецького.

Улас Самчук дещо інакше ставився до традиції та апелював не до романтизму, а до реалістичного роману ХІХ століття і класициста Ґете. Іронія в тому, що якраз переборення незаперечного авторитету київського неокласицизму видавалося для того покоління вкрай необхідним. Розгорнулася доволі курйозна дискусія, у ході якої доводили, що українського неокласицизму, мовляв, узагалі ніколи не було. Надто вже хотілося розчистити місце для національного стилю, зорієнтованого на романтизм і Шевченка.

Представники мистецького покоління 1940-х років, які лише в еміграції здобули можливість вільно обговорювати перспективи розвитку української літератури, знову звернулися до проблеми розмежування генерацій. У львівських і мюнхенських передмурівських і мурівських дискусіях 1944–1948 років оцінка київського неокласицизму часто була маркером приналежності до табору європеїстів чи ґрунтян. Неокласицизм темпераментно розвінчували й поборювали Юрій Шерех і Євген Маланюк, натомість Віктор Петров, Володимир Державин, Михайло Орест однією з найавторитетніших в українському письменстві ХХ століття вважали саме школу київського неокласицизму.

Неокласичні впливи об’єктивніші поціновувачі вбачали у творчості багатьох сучасних авторів. Скажімо, Державин назвав свою рецензію на збірку Олени Теліги «Душа на сторожі» «Шлях до класицизму» й зазначив, що її поетика таки класицистська. А коли Юрій Шерех назвав її лірику «альбомною» (маючи на увазі швидше жанрове визначення), то розгорівся неабиякий скандал. Яка альбомність і класицистичність, коли кожен політичний табір у запеклих протистояннях намагався зобразити поетку своєю пропагандисткою та ідеологинею!

Юрій Шерех, утверджуючи «національно-органічний стиль» і шукаючи сучасного «українського національного мистецтва», вбачав у неокласицизмі чи не найголовнішу перешкоду для творення цієї пошукуваної органічності. У доволі епатажній статті «Легенда про український неокласицизм» молодий тоді літературознавець сформулював цілковито «відкривавчу» тезу: неокласицизму як літературно-мистецької школи в Україні не було. А традиційне твердження про Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Миколу Драй-Хмару й Освальда Бургардта (Юрія Клена) як про неокласичне «гроно п’ятірне нездоланих співців» — тільки красива легенда. Шерех — і це дуже прикметно! — розглядав лише поетичні тексти й не брав до уваги ні літературно-критичних виступів, ані теоретичного дискурсу неокласиків, ані фактів, які можна вважати приналежними до літературного побуту. Адже неокласицизм як школа й напрям — це щось ширше й різногранніше, ніж творчість поетів п’ятірного ґрона. Назвавши Драй-Хмару символістом, Филиповича «еклектиком», а Зерова не надто послідовним неокласиком, Шерех переконував читача, що «школа Миколи Зерова» ніколи не мала великого впливу. (До речі, не знаю, чи частину про Рильського не було написано через брак часу й несприятливі умови воєнної дійсності, чи автор постав тут із великими методологічними труднощами, адже заперечити неокласичний складник у стильовому розмаїтті поезії раннього Максима Рильського таки важко, — але відсутність розділу про найталановитішого представника групи по-своєму знакова).

Щоправда, уже за рік Юрій Шерех став значно обережнішим в оцінках. Факту існування напряму не відкидав, але доводив його вичерпаність. У будь-якому разі, пристрасний мурівський теоретик («аніка-воїн, МУРу дан», як жартував в епіграмі, вміщеній у збірнику «Буря в МУРі» Юрій Косач) шукав питомо національної основи нового напряму.

Прихильники національно-органічних традицій не побачили важливу рису київського неокласицизму, дуже суголосну якраз мурівській атмосфері. Вигнання може означати й географічне, і психологічне дистанціювання, і в цьому сенсі неокласики були внутрішніми емігрантами, дистанційованими й відстороненими від радянської реальності ще від початку 1920-х. Вони відчували, усвідомлювали свою інакшість і робили її об’єктом поетичної й теоретичної рефлексії. Цей досвід був найближчим і вкрай необхідним митцям-емігрантам середини 1940‑х. Коли вони опинилися на Заході, то вже не могли не зважати на тенденції розвитку тієї культури, до якої стали тепер причетними, принаймні географічно. І прагнення продовжувати національно-органічний стиль, програмно протиставлений модерному європеїзму й поза досвідом найпослідовніших українських європеїстів, було у кращому разі ілюзією, продиктованою чи не страхом перед непізнаною чужиною. Урешті, вибір неоромантизму можна пояснити хіба що суб’єктивним Шереховим пієтетом до Хвильового чи Яновського й іще отим цілковито романтичним трактуванням ролі поета як національного речника й героя. Незрозуміло, як велика література мала зацікавити західний світ, якщо навіть інтелектуальні, мистецькі контакти з ним не видавалися спочатку аж такими необхідними. Звісно, заклики Зерова опановувати європейські джерела в такому контексті здавалися ревнителям національної органіки зайвими та застарілими.

Щоб утвердити національно-органічний стиль, треба було «розвінчати» й заперечити неокласицизм. І Шерех спробував це зробити. Хоча вже за кілька років він відмовився від своєї патріотичної концепції. У вступній статті до збірки Шереха «Не для дітей» (статті, підписаній Юрієм Шевельовим і скомпонованій як «матеріали до біографії» Юрія Шереха) автор не без самоіронії визнав, що в полеміці з ним Володимир Державин був тисячу разів правим. Згодом, коли потреба обстоювати «царство національно-органічного стилю» в літературі відпала, Юрій Шерех, зокрема у статтях про творчість Віктора Петрова-Домонтовича, не раз наголошував на значенні неокласичної традиції в українському письменстві. Конфлікт літературних батьків і дітей як репрезентантів 1920–1940-х років тоді вже був набутком історії.

«Екзистенціалізм і ми»

Увага до мистецької проблематики не означала відстороненості від світоглядних шукань. Як вигнанці й маргінали, вони мусили дати собі раду в новому та незнаному світі. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що до МУРу належали представники зовсім різних поколінь із цілковито несхожим досвідом. Адже на планеті Ді-Пі мешкали і вихідці з радянської України, й культурно віддалені від них галичани, і представники ще післяреволюційної празької уенерівської еміграції.

Закономірним було їхнє пильне зацікавлення екзистенціалізмом, адже він постав із катастрофічного досвіду світових воєн. Найпослідовнішими екзистенціалістами себе називали Віктор Петров та Юрій Косач.

У статті «Екзистенціалізм і ми» Петров зосередився на проблемі ангажованості літератури й відповідальності письменника. Тоді загалом багато говорили про самопочуття людини, силою випханої в якийсь незнайомий «присмерковий» світ, в іншу епоху, до якої вона почувається неприналежною. Тривога і страх — стани, які фіксував і аналізував Петров-Бер. Він простежував еволюцію страху, зокрема у зв’язку з утратою віри у прогрес і прийдешній золотий вік історії. Давній страх, пояснював Віктор Петров, був притлумлений століттями, переборений людством. Він утратив той масовий і епідемічний характер, який він мав іще за Середньовіччя, але знову прокинувся, пробуджений катастрофами повторюваних воєн, політичних потрясінь та економічних криз. І тогочасна людина на уламках розбомблених європейських міст не могла вибратися з-під влади тотального травматичного страху. Ці мотиви бачаться центральними в романі «Без ґрунту» (1948 р.), де проблемами втечі від зневіри, страху й відчаю переймаються чи не всі головні герої.

Критичний і безбоязний інтелект Віктора Петрова не втішався ілюзіями. Людина того часу, на його думку, знеможена страхом, безвихіддю, тривогою, зневірою. Чи шукав цей діагност кризи шляхів виходу з неї? Петров багато в чому випереджав концепції французьких структуралістів і постструктуралістів, говорив про розпад, розсіювання суб’єкта і про кінець історії. Як і інші європейські інтелектуали, український філософ роздумував і над можливостями повернення до метафізики, але людині розуму в ХХ столітті вже, очевидно, недосяжною видавалася незахитана сумнівами християнська віра.

У 1947 році у статті «Християнство і сучасність» Віктор Петров описав ситуацію глобальної кризи, коли людство опинилося перед прірвою. Воно не змогло забезпечити мирного співіснування. Водночас із найпрозірливішими, найчутливішими діагностами своєї доби цей мислитель, здається, вже передчував релігійний ренесанс рубежу ХХ–ХХІ століть. Дослідник усвідомлював, що колишню гостроту протиставлення ідеалізму й матеріалізму просто зняли досягнення сучасних природничих наук, зокрема модерна фізика з її розумінням відносності часу, простору тощо. Але в роздумах про релігію в сучасному йому світі Петров видається суперечливим. Про прихід до абсолюту тут говорити не доводиться, і його досвід — це швидше досвід подорожнього, досвід шляху, ніж осягненої мети. Іноді складається враження, що, входячи в розбрат із самим собою, він прагне обґрунтувати віру законами логіки й раціонального розуму, метафізику — фізикою, вічність — історією… Іронія часом ховає болісні й травматичні роздуми. Філософські статті й художні тексти тут, як часто в Петрова-Домонтовича, перегукуються, взаємодоповнюються. Для нього, сина й онука священника, який іще дитиною мусив не раз відчути велич Собору, який добре знав церковні вияви релігійного життя, приписи й канони, ця проблема тим паче особистісна. Логічні докази віри, неуникності теологізму в нашу епоху Петров висновував із самої своєї історіософії. Вважаючи засадничим принципом і самим механізмом зміни культурних, ідеологічних моделей принцип заперечення, Петров послідовно протиставляв теологізм Середньовіччя й гуманізм Нового часу. Про це йдеться і в «Історіософічних етюдах» (1946 р.), і у статтях «Сучасний образ світу: криза клясичної фізики», «Наш час як він є», і в інших роботах. У романізованій біографії «Франсуа Війон» Домонтович інтерпретував цю проблему переходу й зміни діб через метафоричну образність. Іронія стосується таки гуманізму, коли йдеться про перехід від теоцентризму до антропоцентризму на рубежі Середньовіччя й Ренесансу: «Зневажені янголи, затулюючи обличчя крилами, засоромлено відходили на задній план. Їх заступали люди, метушливі, самовпевнені й гордовиті».

Збережена тяглість

Переживання кризи й досвід розірваності індивідуального людського життя між цілком різними епохами, різними відтинками історії — це був досвід їхнього інтелектуального покоління. Послідовно заперечувався історизм, причинність, розвиток, поступ (і наявність «золотого віку» при кінці або при початку цього шляху), натомість утверджувалися ідеї дискретності часу й окремішності культурно-історичних епох. (До того ж докази цієї окремішності й водночас стильової гомогенності кожної доби було взято з найрізноманітніших сфер — це може бути архітектурний чи поетичний стиль або філософська доктрина, так само, як і стиль кохання чи вбрання…). У статті «Наш час, як він є» Петров-Бер солідаризувався з концепцією Поля Морана щодо впливу дедалі швидших засобів пересування на поведінку людини. Поява літака замість поїзда змінила психологію. Відмінності між стилями кохання також можна було пояснити в часових координатах: «Колись, щоб роздягнути жінку, треба було півгодини, й жінці треба було скинути з себе 27 приналежностей туалети; тепер лише три приналежности й три секунди часу». Він зосереджувався переважно на тріаді Середньовіччя — Новий час — наш час і намагався показати, як саме наступна епоха вибудовувала себе й свою ідеологію з послідовного заперечення попередньої. Якраз тут Петров цілковито відкидав марксизм із його ідеєю прогресу і трактуванням історії людства як переходу до дедалі досконалішої суспільно-економічної формації.

Він ставив також питання про методологію зміни епох. Це і особистісний, біографічний вимір чи відчуття, і філософське узагальнення такого досвіду: «Час ущільнився. Сторіччя сконцентрувалися в подіях одного дня або кількох місяців. Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я стало явно недостатнім для людини. Тотожність імени більше не відповідає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи. Жоден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її освідомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі». Побутує свідчення, що саме у зв’язку з цим текстом британська розвідка запідозрила Петрова як радянського агента, тож він не зміг отримати документ про лояльність. Урешті радянський розвідник мусив повертатися на батьківщину, що означало для нього кінець письменницької кар’єри. Країну переможного соцреалізму екзистенціалістські рефлексії мало цікавили.

Між тим емігранти знову мали збиратися в далеку дорогу. Цього разу за океан. Німецька валютна реформа 1948 року унеможливила їхню культурницьку й видавничу діяльність. У США та Канаді українська громада спромоглася не лише зберегти набутки перших повоєнних років, а й суттєво їх примножити. Тож революційного 1991-го президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передавав відновленій державі не тільки символічні клейноди. Ми змогли скористатися дуже солідними здобутками еміграційної гуманітаристики. Одразу осмислити тяглість традиції. Знову перевидати (оті репринтні книжки з вихідними даними американських і канадських українських видавництв початку 1990-х, які передавали з рук у руки й зачитували до дірок, — їхній вплив таки справді неможливо переоцінити!) добре зредаговані томи забороненої радянським режимом нашої класики. Що сталося б із тими рукописами, перехованими в 1930-х, збереженими від обшуків, часто в буквальному розумінні вихоплених із полум’я, якби їх не забрали із собою свідомі свого вибору інтелектуали, якби не постали наукові й освітні інституції в демократичному світі… Культурний простір, над зачисткою якого десятиліттями ревно трудилися радянські спецслужби, все ж не став пусткою. Живі пагони так чи інакше проросли й розквітнули. 

Безправне володіння. Кому насправді належать дані користувачів у цифрову епоху

15:16 / 23 січня 2021

Норвежець Мартін Гундерсен вирішив провести невеликий експеримент і перевірити, які дані про нього мають власники мобільних додатків, встановлених на його телефон. Протягом року він всюди ходив зі своїм смартфоном, а потім подав у компанію Venntel, що займається аналізом даних, запит на копію інформації про себе. Він зробив це, посилаючись на норми Регламенту про захист даних (General Data Protection Regulation, GDPR), який діє щодо даних жителів Євросоюзу. У відповідь журналіст отримав інформацію про те, де він був понад 75 тисяч разів протягом останніх пів року. Ця інформація дозволила відстежити на карті кожен крок Мартіна. Хоча в документі, який йому надали у Venntel, не було телефонних номерів чи інших ідентифікаторів, користувача можна було доволі легко деанонімізувати за цими даними, наприклад, на підставі його частих відвідин лише двох місць — дому та робочого офісу. У листі компанія Venntel додала, що ділиться цими даними зі сторонніми клієнтами, які можуть використовувати їх у цілях національної безпеки, проте не зазначила їх точних назв. При цьому в жодній угоді щодо конфіденційності жодного з мобільних додатків, встановлених на смартфоні Мартіна, компанія Venntel не фігурувала, пише Надія Баловсяк для видання "Тиждень".

Як виявилось згодом, Venntel отримувала інформацію від материнської компанії Gravy Analytics — брокера даних, який збирає інформацію для покращення таргетингу. Та, своєю чергою, отримала дані від словацьких розробників низки популярних мобільних додатків із компанії Sygic. Її додатки лише попросили дозвіл на «персоналізацію реклами», хоча натомість фактично продали дані Мартіна третім сторонам. Подальше дослідження кругообігу своїх даних привело журналіста до компаній із Франції та Фінляндії. А його історія довела, що нова норма GDPR так і залишилась формальністю. Натомість зрозуміти, кому належать дані користувачів і хто має до них доступ, практично неможливо.

Цифровий слід

Зрозуміти якщо не те, кому належить інформація користувачів, то принаймні те, які дані є у компаній — власників онлайн-сервісів, час від часу намагаються і журналісти, і пересічні користувачі інтернету.

Журналістка з Франції Жюдіт Дюпортель подала запит у сервіс знайомств Tinder із проханням показати, якими її даними цей сервіс володіє. У відповідь Жюдіт отримала архів із 800 сторінок. Він містив всі 1700 повідомлень, надісланих нею через Tinder протягом п’яти років, а ще — лайки у фейс­буці, фотографії з інстаграму, навіть видалені, та геолокацію, тобто місця, де вона фізично перебувала.

Такі історії, з одного боку, викликають подив — але лише стосовно обсягів даних пересічних користувачів, які зберігаються в приватних компаніях. Хоча самим фактом збереження цієї інформації уже нікого не здивуєш. Ба більше, багато великих компаній в спеціальних розділах профайлів користувачів пропонують їм переглянути, яку інформацію вони агрегують, а часом навіть — як вони її використовують. Такі розділи в налаштуваннях профайлів були давно, проте на них зазвичай звертали мало уваги, і більшість користувачів не цікавилась, які дані зберігає компанія про них. Проте після історії з Cambridge Analytica про використання даних фейсбук-профайлів у політичній рекламі ці розділи стали затребуваними серед пересічних громадян. Тоді ж, до прикладу, компанія Facebook дозволила завантажувати архів інформації користувачів, які вона зберігає.

Після запуску цієї функції в медіапросторі з’явилось багато публікацій від журналістів, здивованих обсягами та деталізацією цих даних. Із часом такий самий архів стало можливо завантажити і для інстаграму, а інтерес до цієї теми поступово зійшов нанівець. Проте пересічні користувачі, які все ж цікавляться тим, які дані зберігають про них техногіганти, зазвичай бувають здивовані не менше авторів публікацій про ці функції. Адже і Facebook, і Instagram зберігають не лише історію всіх листувань, взаємодій у месенджерах та коментарях, а й навіть видалені фотографії та повідомлення.

Іншими словами, обсяги інформації, якими володіють і які використовують у власних цілях сучасні онлайн-сервіси, величезні. При цьому постає слушне запитання: а чи належать ці дані самим їхнім власникам — користувачам, і які у цих користувачів є права щодо них?

Угода «за» чи «проти» користувача?

Інформація про те, як онлайн-сервіс взаємодіє з даними, міститься в угоді з користувачем. Це документ під назвою «Term of service», який — теоретично — повинен прочитати кожен користувач сервісу, а після цього прийняти його умови та погодитись із ними. Проте часто ці угоди бувають довгими та заплутаними, тому переважна більшість користувачів приймає їх машинально, не читаючи.

Знаючи це, час від часу онлайн-сервіси проводять чи то веселі, чи то жорстокі експерименти, додаючи дивні пункти в угоди з користувачами. Наприклад, британський провайдер Purple в умовах використання публічного WiFi передбачив зобов’язання виконувати суспільні роботи для всіх користувачів цього сервісу. А магазин Gamestation 1 квітня доповнив угоду з користувачем пунктом про продаж безсмертної душі — клієнти, які цього дня зробили замовлення, надали дозвіл переслідувати їхню душу відтоді та довіку.

Є в таких угодах і пояснення реального стану речей. До прикладу, ті, хто купили смарт-телевізори Samsung, з угоди з користувачем можуть дізнатися, що він прослуховуватиме та записуватиме їхні розмови і передаватиме ці записи третім особам. Відмовитись від цієї опції, звісно, можна, але тоді доведеться викинути телевізор або не вмикати його. По суті, у користувача немає вибору, особливо якщо він уже заплатив за сервіс чи ґаджет. Не можна не погодитись із окремими пунктами угоди з користувачем або прийняти її вибірково. Цей документ — по суті, інформування з боку компанії про те, на що вона має право щодо даних і пристроїв користувача, і в ньому майже не йдеться про права самих користувачів.

Журналісти американського видання The New York Times проаналізували близько 150 угод із користувачами та намагались з’ясувати, які з них є найдовшими та найскладнішими. Як виявилось, для прочитання деяких угод (наприклад, сервісу Airbnb) потрібно до 45 хвилин, і багато з них переобтяжені юридичною термінологією та заскладні для розуміння для пересічної людини.

Чи не найбільш скандальна історія, пов’язана з угодою з користувачами, сталася вже на початку 2020 року. В першій половині січня користувачі почали масово відмовлятися від месенджера WhatsApp та шукати альтернативу. Водночас інші мобільні додатки, серед яких проєкт Павла Дурова Telegram та визнаний лідер серед захищених месенджерів Signal, пережили бум завантажень від колишніх користувачів Facebook. Річ у тім, що Facebook та WhatsApp змінили угоду з користувачами. Раніше компанія повідомляла користувачам WhatsApp, що їхні дані передаються Facebook, і ті могли відмовитись від цього. Натомість у новій угоді, яка почне діяти 8 лютого 2021 року, йдеться про те, що відмовитись від передавання даних користувачів WhatsApp материнській компанії неможливо, і користувачі повинні висловити згоду з тим, що це правило їм зрозуміле. Хто не зробить цього, буде позбавлений можливості користуватись месенджером. Проте навіть за умови, що користувач відмовиться від WhatsApp до 8 лютого, його дані зберігатимуться в базах даних сервісу деякий час, і впливати на цей процес практично неможливо. Спробою врегулювати цю вакханалію навколо даних користувачів було запровадження GDPR. Проте, як показують реальні історії звичайних людей, для них це практично нічого не змінило. Саме тому цей документ часто називають провальним, хоча він став хоча б спробою навести лад у взаємовідносинах користувачів-власників даних та компаній, яким вони ці дані надають.

Водночас скандальна історія з WhatsApp щодо зміни користувацької угоди не стосується жителів країн ЄС — про це в компанії чітко повідомили, коментуючи зміни. А це можна вважати умовною перемогою GDPR.

Імовірно, від GDPR чекали швидких змін правил взаємодії з даними користувачів. Проте стало зрозуміло, що ця сфера така складна і багатогранна, і, що найголовніше — так сильно змінюється щороку, що одному-єдиному документу, який, до речі, розроблявся не один рік, не під силу змінити ситуацію на ринку користувацької інформації.

Між тим, однією з вимог GDPR було спрощення угод із користувачами. І, як показав аналіз експертів The New York Times, деякі компанії, як-от Google, таки спростили свої документи. Водночас користувацька угода самого The New York Times потребує понад 20 хвилин на прочитання, а її рівень складності — вищий за середній.

Хто власник?

Ще одна проблема, лише частково врегульована в онлайн-просторі, — питання про те, кому належить контент, створений користувачами. Web 2.0, концепції мережі, в якій велика частина контенту може створюватися будь-ким, уже понад 10 років. Водночас багато питань щодо прав на цей контент та його збереження залишаються відкритими. Історія з блокуванням акаунтів Дональда Трампа на початку січня частково демонструє цю проблему.

Соціальні мережі Twitter, Facebook та Instagram заблокували акаунти 45-го президента США в зв’язку з подіями, які відбулися на початку року біля Капітолію. Цьому передувало тривале протистояння між Трампом та адміністраціями цих сервісів: він писав відверто брехливі або маніпулятивні повідомлення, а соцмережі додавали до них помітки щодо маніпулятивності чи видаляли їх. Це тривало доволі довго, і виглядає так, що історія зі штурмом Капітолію стала останньою краплею, через яку терпець соціальних мереж урвався. Деплатформінг Трампа (саме так назвали це явище американські техножурналісти) викликав жваві обговорення щодо свободи слова, влади соціальних мереж та відповідальності за їхні рішення. Проте на цю історію можна поглянути з іншого боку — якщо акаунт Трампа у фейсбуці містить старі повідомлення, опубліковані до 6 січня, то контент 45-го президента у твіттері наразі недоступний. Водночас ці дописи є об’єктом суспільного інтересу і були би цікавими для вивчення і для фахівців з комунікацій, і для політтехнологів, антропологів та істориків. Своїм рішенням компанія Twitter не лише обмежила доступ до дописів президента США, а й фактично присвоїла весь створений ним контент. Його частково можна переглянути за допомогою сервісу WayBackMachine — так званого архіву інтернету, який зберігає окремі копії веб-сторінок. Але цей сервіс не дуже зручний, він містить уривчасті дані і в ньому не працює пошук. Останнє свідчить про те, що цей контент можна вважати втраченим — і не лише для інших користувачів, а й для його автора.

Практично так само вчинила і компанія Facebook, заблокувавши і видаливши на початку 2019 року найбільшу львівську спільноту «Варта1». Компанія фактично присвоїла права на контент, який створювався не один рік руками тисяч користувачів.

Право соціальних платформ на видалення контенту, опуб­лікованого на їхніх сторінках, закріплене в сумнозвісних угодах із користувачем. Проте, довіряючи свій контент соціальній платформі, навряд чи хтось готується до ситуації, коли дописи та фото щезнуть згідно з рішенням одного чи навіть декількох модераторів, які керуються правилами роботи приватної компанії.

Заробітки на даних

Впорядкування права на інформацію користувачів — це лише одна з проблем, пов’язаних із економікою даних. Дані користувачів є необхідним елементом роботи та розвитку багатьох бізнесів. Та-таки Facebook не могла б заробляти, якби не володіла величезними масивами користувацьких даних та не вміла продавати їх рекламодавцям. На основі інформації користувачів вчаться сервіси розпізнавання облич, програми для генерації усного мовлення (до прикладу, всім відома Siri), сервіси підбору одягу, прогнозування дорожніх заторів, завдяки ним працюють рекомендаційні сервіси. За великим рахунком, уся індустрія цифрової реклами побудована на досконалому знанні даних користувачів. Навіть звичайні онлайн-кінотеатри чи інтернет-магазини в наш час не можуть працювати без інформації про своїх відвідувачів. Саме тому дані називають новою нафтою для економіки XXI століття. Проте ті, хто використовує цю нафту, нічого не сплачують її власникам — кінцевим користувачам, які створюють контент в інтернеті чи надають доступ до своїх смартфонів, щоб передати дані про геолокацію, улюблені фільми чи ресторани. В кращому разі натомість користувачі можуть отримати безкоштовні сервіси чи додатки, які теж використовуватимуть їхні дані для покращення власних сервісів чи продажу третім сторонам.

За великим рахунком, цей обмін є так само нерівнозначним, як колись була купівля острова Мангеттен у корінних жителів за пляшку рому, намисто та інші дрібниці.

Поведінковий залишок

Економіка даних у сфері взаємодії з даними користувачів породила нове поняття — «поведінковий залишок». Так називають інформацію користувачів, яку онлайн-сервіси збирають та обробляють, проте не використовують за прямим призначенням.

Цей залишок виникає через те, що онлайн-сервіси чи мобільні додатки збирають набагато більше даних, ніж їм необхідно для покращення своїх послуг. До прикладу, програма — прогноз погоди може просити доступ до камери користувача, а калькулятор — доступ до мікрофону чи геолокації. Для виконання своїх функцій цим додаткам така інформація не потрібна. Проте коли користувач надасть доступ до цих даних, виникне ситуація поведінкового залишку. При цьому компанія-розробник зможе продати ці дані третій стороні та заробити на них.

Однією з перших монетизувати поведінковий залишок навчилась компанія Google, яка збирала багато даних про користувачів своєї пошукової системи. Частина була потрібна для покращення пошуку, а частина стала основою монетизації Google за рахунок реклами. По суті, рекламодавці купували не лише місце в пошуковій видачі чи на мережі сайтів із встановленими Google-блоками реклами, але й доступ до даних користувачів, до їхніх інтересів, прогнозів щодо їхньої поведінки та вподобань.

Цифрові дивіденди

Невпорядкованість взаємин між власниками інформації та компаніями, які її використовують, породили багато ідей щодо того, як ці відносини впорядковувати, а саме — як користувачам потрапити в ланцюжок творення додаткової вартості, який починається з їхніх даних.

До прикладу, політик і колишній кандидат в президенти США Ендрю Янг ще минулого року говорив про те, що інтернет-компанії повинні платити за дані користувачів. Свою пропозицію він аргументував тим, що без цієї інформації інтернет-бізнес не зміг би працювати, а гроші за це користувачі не отримують. Саме він вперше заговорив про виплату так званих цифрових дивідендів, порівнюючи це з рентою за надра. Янг навіть започаткував проєкт під назвою Data Dividend Project, метою якого є зміна концептуальних принципів взаємодії між технологічними компаніями та користувачами.

Ендрю Янг не єдиний просуває ці ідеї. Певною їх варіацією можна вважати стартапи, які пропонують користувачам продавати свої дані (Datacoup, Datacy). А в Нідерландах навіть з’явилась цифрова профспілка Datavakbond, представники якої планують домогтися від техногігантів отримання цифрових дивідендів.

Інноваційна модель даних

Ще однією ідеєю, спрямованою на те, щоби впорядкувати питання права на персональну інформацію, є інноваційна модель даних, побудована навколо користувача (user-centric data model). Литовський експерт, доктор філософії Паулюс Юркус (Paulius Jurcys) описує цю модель так: вона передбачає, що вся інформація користувача буде зібрана в одному місці — в певній «хмарі персональних даних». Частину даних можна додати туди вручну, а решта з’являтиметься внаслідок роботи деяких додатків чи пристроїв, як, наприклад, інформація про геолокацію.

Отримавши таку персональну цифрову копію даних, користувач зможе краще контролювати доступ до них — визначати, кому цей доступ надається, а кому ні і, можливо, навіть отримувати гроші — ті самі цифрові дивіденди. Цей підхід дозволить впорядкувати ринок та навіть дати поштовх новим можливостям для роботи з даними користувачів.

Такі дані будуть найбільш актуальними та точними, не буде проблеми з незаконним отриманням доступу до них, або якщо така ситуація виникне, вона буде швидко виявлена, бо користувач зможе сам вирішувати, кому він надає доступ. І, що не менш важливо — ця модель може знищити таке поняття, як витік даних. Водночас рівень персоналізованих сервісів та таргетованої реклами через такий легальний доступ до даних буде значно кращим від теперішнього. Але найголовніше, на думку автора цієї концепції, — те, що такий підхід дозволить особі мати чотири класичні права: право володіти своїми особистими даними, право використовувати їх, розпоряджатись ними та отримувати від них користь. Окрім того, люди краще розумітимуть, як використовується їхня інформація, та більш грамотно нею керуватимуть. Іще одна вигода — персональні дані не будуть предметом одноразового використання, а перетворяться на актив, який формуватиме довгострокову цінність.

Завдання на майбутнє

Використання технологічними компаніями даних користувачів лише посилюватиметься. З одного боку, техногіганти — Apple, Google та інші — намагаються впорядкувати ці процеси, наприклад повідомляти користувачам, до якої інформації додаток запитуватиме доступ, та демонструвати її у вигляді етикеток — таких самих, які містять складники на продуктах харчування. Таке рішення можна сприймати як відповідь компаній на збільшення інтересу до приватності та захисту даних із боку пересічних користувачів. З іншого, ці компанії навчились чи не найкраще приховувати, які дані своїх клієнтів вони використовують і з якою метою.

Цю суперечність не можна подолати лише доброю волею самих техногігантів — хоча б тому, що вони зацікавлені отримати якомога більшу кількості даних за якомога менші гроші.

Європейський регламент GDPR став першою спробою хоч якось впорядкувати використання користувацьких даних інтернет-компаніями. За наявності політичної волі та за умови спільних зусиль використання інформації користувачів може бути впорядковане. Проте це занадто глобальне завдання, яке не може бути втілене навіть протягом декількох років. З іншого боку, якщо цей ринок не буде впорядковано, то хаосу на ньому стане ще більше, і тоді постраждають усі — і користувачі, і компанії, для яких дані є паливом, ресурсом, необхідним для їхнього існування та процвітання.