НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Пастка досконалості. Чому ми боїмося бути звичайними?

14:44 / 19 вересня 2021
Тексти.org.ua

Суспільство бомбардує нас інструкціями про те, як бути щасливішими, у кращій фізичній формі, багатшими, успішнішими. Чому ми стали настільки незадоволені тим, щоб бути просто звичайними нормальними людьми?

Про це йдеться у статті психоаналітика та професора з літературної теорії в Лондонському університеті Джоша Коена для The EconomistТексти.org.ua аводять скорочений та дещо адаптований під наші реалії переказ:

Двадцять років тому я викладав американську літературу, й більшість моїх студентів кидали "Мобі Діка" чи Ральфа Волдо Емерсона через кілька сторінок і сподівалися, що я не запитаю їх на семінарах.

Рой був інакшим: він неймовірно багато читав і обговорював тексти з пристрастю, за якою однокурсники спостерігали з сумішшю захоплення та нерозуміння.

У кінці курсу більшість подали нормальні, але звичайні есе, а Рой попросив продовжити йому термін здачі. Я пояснив, що дедлайн є дедлайн і він втратить бали – хай іде й пише. Він відповів, що вже написав. Але не може подати своє есе, бо "воно жахливе". Його лице викривилося від болю.

Есей був одним із найкращих, але він втратив бали за запізнення.

На старших курсах його роботи стали ще кращими, а затримки – ще більшими. Я став помічати потерте чоло. "Я тру шкіру, коли у мене стрес". Нігті були обкусані до м'яса.

Я спрямував його до шкільного психотерапевта. Спершу він відмовлявся – а потім зрозумів, що це може дати йому приводи затримувати подачу есе "за приписом лікаря".

Коли дійшло до магістерської роботи, Рой почав мене лякати. Я переконував його, що це лише магістерська робота, а не праця всього його життя – й вона не має бути досконалою.

"Повірте, – гірко засміявся він. – Вона за світи від досконалості. Вона навіть не в тій самій галактиці, де перебуває досконалість". Отже, сказав я, попри затримку (вже в пів року), він її написав. Так, підтвердив Рой. "І прочитав її", – гірко додав він. І єдиним логічним вибором було – видалити файл.

Я запитав, чи зберіг він резервну копію.

Ні.

Він видалив 20 тисяч слів.

"Я надто поважаю вас, щоб змушувати це читати", – сказав він мені.

Це був останній раз, коли ми особисто бачилися. Йому ще півтора року продовжували терміни університетські психологи. Після цього він так і не подав магістерську. Я написав, чи не може він показати мені чернетку. "Боюся, вона не така, щоб її показувати", – відписав він. Відтоді я нічого не чув від нього.

Серед текстів, які Рой читав на тому першому курсі, була "Родима пляма" Натаніеля Готорна, оповідання періоду романтизму. Молодий науковець помічає маленьку родиму пляму на щоці своєї красуні-дружини, й це його мучить – а невдовзі мучить і її. Вона просить позбавити її "недосконалості", й він піддає її серії алхімічних дій. Водночас вона читає його науковий щоденник: скрізь результати, попри великі досягнення, є поразками, якщо порівнювати їх з ідеалом, до якого він прагнув.

Фінал оповідання – як і належить романтизму. Чоловік-науковець дистилює "воду небесного фонтана" й дає її дружині. "Недосконалість" зникає зі щоки красуні. Одразу після того, як вона помирає внаслідок виведення плями.

Мені важко читати це оповідання після того, як я читав новини про людей, що помирали в результаті пластичної хірургії десь у Домінікані чи Туреччині.

Зміна форми носа чи розміру бюсту почала позначати для багатьох бажане, але недосяжне досконале майбутнє. Й це лише одна з фантазій, які наводнили наші споживацькі життя.

"Досконалі" весілля, домівки, "досконалі" туристичні пункти призначень для відпочинку б'ють по нас із реклами на білбордах, у телеекранах чи в соцмережах.

Мільярди людей почитають заздрити, непокоїтися, прагнути того, чого не буває.

У своїй роботі психоаналітика я часто зустрічаю людей, яких мучить недосяжний професійний, романтичний, фізичний чи моральний ідеал. Рідко минає хоч день, коли під час сеансу принаймні один пацієнт починає картати себе за недосягнення мети чи стандарту, які вони поставили перед собою.

Й зазвичай це посилюється вірою в те, що хтось із їхніх знайомих – колега, друг, брат або сестра – на їхньому місці доклали б більше зусиль і досягли бажаного.

З початком першого локдауну мені здалося, що багато людей послабили вимоги до себе й почали отримувати задоволення від простих радостей: випічки, прогулянки, читання, розмови з близькими. Мене особливо дивувало незнайоме мені самоприйняття клієнтів.

Але, як і сам вірус, перфекціонізм почав мутувати відповідно до умов, які спершу намагалися його нейтралізувати.

Так, одна з клієнток, за якою тепер не стежили на роботі, почала переживати, чи постійно вона є у додатку Slack і чи найшвидше реагує на робочі повідомлення. Хто працює найкраще на дистанційній роботі?

Я почав помічати подібні зміни у багатьох пацієнтів: тепер треба більше тренуватися, бути у кращій формі, більше уваги приділяти навчанню дітей.

Вони стали дедалі більше дратуватися стосовно партнерів, колег, а також і щодо мене. "А ви не думали, що краще перестати думати ото про себе і почати просто рухатися?"

Посилювалося відчуття, що послаблення, пов'язане з пандемією, було тимчасовим – а тепер треба знову "ставати серйозними". Перфекціонізм повернувся, такий самий безжальний, як раніше.

Я починаю думати, що перфекціонізм якось глибоко вкорінений у людях. Зрештою, Біблія починається з "падіння", відходу від первісної досконалості. Щось подібне є в усіх монотеїстичних релігіях. Але в релігіях також заведено вважати прагнення до досконалості "гріховним". Тепер ми якщо й релігійні, то в іншому сенсі, менш глибокому – проте при цьому первісне міфологічне уявлення про "досконалість" десь лишається.

Починаючи від провокативного захисту "покладання на себе" Ральфа Волдо Емерсона 1840-х, через постання індустрії "самодопомоги" 1930-х (Дейл Карнегі тощо) й досі – "самість", "я сам" стали найвищою цінністю, до якої треба прагнути. Самопокращення, самовдосконалення стало нашим новим "богом". Усе це плекає перфекціонізм.

Перфекціонізм призводить до неповного життя – життя заради чогось у майбутньому, а не в теперішньому. Життя таким, яким ми б хотіли, щоб воно було – а не таким, яким воно є. І це призводить до дедалі більшого неспокою, тривоги, невдоволеності собою та життям.

Дослідження 2017 року показало експоненційний ріст тривоги та стресу серед молоді. Переповнені ринки праці (особливо в бажаних технічних та творчих професіях) і житло, яке неможливо собі дозволити, штовхає молодих людей і їхніх батьків на дедалі сильнішу конкуренцію. З дитинства треба ходити на додаткові заняття, а потім іти на неоплачувану "практику", ще один курс, іще одні додаткові підробітки.

Перфекціоністська тривога пов'язана з атмосферою прекарності (непевної зайнятості) та зростанням конкуренції. Меритократичний капіталізм створив постійний стан конкуренції всередині суспільства, що розмиває будь-яку солідарність людей між собою й поняття "спільного блага", "загального блага". Про це детально написав філософ Майкл Сендел у книжці "Тиранія заслуг". Така система ділить усіх на "переможців" та "лузерів", множачи самохвалу серед перших і самокартання серед останніх.

У такій культурі молоді люди з великою ймовірністю почуваються невдоволеними як тим, що вони мають, так і тим, ким вони є.

До того ж соцмережі створюють додатковий тиск зі створення досконалого публічного образу. В результаті ми бачимо показний "успішний успіх" інших і відчуваємо свою недосконалість іще гостріше.

Перфекціоніст, не маючи внутрішнього почуття своєї вартості, зазвичай вимірює її зовнішніми показниками: оцінки в навчанні, спортивні досягнення, популярність, професійні показники. Коли чогось менше, ніж хотілося б (а так майже завжди), – це призводить до почуття сорому чи приниження.

Тиск очікувань суспільства – явище не нове, але в останні десятиліття він став особливо нестерпним, зокрема через нову багатогранність (і суперечливість) очікувань. Перфекціонізм американських п'ятдесятих був пов'язаний з мас-культурою, відомою нам зі знаменитих картинок про веселу домогосподарку, рожевощоких чистеньких діток і роботягу-тата в капелюху – зараз усе це викликає у нас радше сарказм.

У той час перфекціонізм означав безшовний конформізм, підпорядкування однаковим цінностям, поведінці та зовнішності. Перфекціоніст мав бути, виглядати, поводитися, як усі – тільки в кращому варіанті. Осяяний упевненістю в собі, міцний, ніби вирізаний стамескою з дуба "мужній" чоловік у сорочці, краватці, костюмі й капелюху. Граціозна усміхнена "жіночна" жінка у гарній сукні – звісно, добра господиня, куховарка, мати, сексуальна берегиня.

Сьогоднішній перфекціонізм має обов'язок виділятися, вирізнятися в нинішній "економіці уваги". Think different – реклама Apple. "Будь інакшою" – часта реклама "жіночих" магазинів і товарів.

Звісно, перфекціонізм не виключно зла сила. Перфекціоніст може відчувати, що досягнення – єдине, що тримає його купи. Коли ми перевтомлені життям або картаємо себе за недоліки – відмінний результат тесту чи тисяча лайків на Instagram можуть ненадовго дати відчуття, що все добре.

Звісно, це відчуття швидко спадає й вимагає постійного оновлення. Як і будь-яка залежність.

Американський психолог Ренді Фрост іще в 1990 році розрізняв три широких типи перфекціонізму:

Перший – самонав'язування, постійне повторення собі того, що треба бути кращими. Воно породжує високу мотивацію, але зрештою виснажує людину у спробах стати: здоровішою, щасливішою, у кращій фізичній формі, багатшою (порівняльні прикметники дуже часті фігурують на обкладинках книжок з самодопомоги).

У моєму кабінеті психолога це часто проявляється в тому, як пацієнти мучать себе за те, що з'їли круасан із шоколадом після спортзалу або подивилися кілька серій серіалу поспіль замість того, щоб перевірити домашку дитини.

Другий – соціально приписаний перфекціонізм, коли ми намагаємося відповідати уявленням іншим. У психотерапії це часто виражається як внутрішній критичний монолог, який каже нам, якими ми маємо бути та що робити. Ми чуємо в голові зневажливі відгуки про свої недостатньо добрі манери, недостатньо гарне тіло, недосить дотепну бесіду.

Третій – перфекціонізм, спрямований на інших, коли ми вже вимагаємо від людей навколо відповідати нашим неможливим ідеалам. Звісно, найчастіші жертви такого нашого перфекціонізму – наші діти. Чому у тебе тільки п'ять предметів із найвищим балом, а не всі? Інший варіант – бос, який не розуміє, як це співробітник не має досить сили волі, щоб не захворіти на застуду.

Утім, у справжніх людей не завжди легко розрізнити три різні категорії. Імператив бути стрункішою чи розумнішою часто може виражатися в критиці інших з інших питань. Перфекціонізм – слизький. Він також схожий на хамелеона. Він міняється під кожну людину. Він може виражатися депресією чи тривогою, обсесивними розладами чи нарцисизмом, психосоматикою чи суїцидальними думками, розладами харчування.

Саме через цю здатність виражатися по-різному у людей з різною вразливістю чи різним типом характеру його ніколи й не виділяли в окремий психічний розлад.

Це також означає, що перфекціонізм може рости на ґрунті дуже різного дитинства. Звісно, "батьки-гелікоптери", які намагаються контролювати все навчання та всю позашкільну діяльність своїх дітей, дуже сильно збільшують шанси перфекціонізму дітей. Але психотерапевтична практика показує, що дуже різні стилі батьківства все одно призводять до подібних результатів.

Батьки, які намагаються тримати більшу дистанцію, можуть викликати у дитини нестримну тягу до батьківського визнання, яке, як вважає дитина, можна досягти дедалі більшим накопиченням досягнень. Дитина, яку постійно хвалять, хотітиме ще більше похвали. Дитина, яку критикують, також буде вражена постійним "свербінням": бути кращою.

І це не є звинуваченням батьків за все. Це також показує, як важко правильно виховати дітей. Золота середина між надмірною опікою та нехтуванням – також практично недосяжна. Пошук її буде теж прагненням до перфекціонізму.

Важкість уникнення перфекціонізму показує, що він криється десь глибоко у структурі людської психіки. Хоч як би нас виховали – ми інтерналізуємо якийсь ідеал людини, якою ми прагнемо бути.

Але перфекціонізм може бути непатологічним, вважають деякі психоаналітики. Ми можемо ставити для себе високі стандарти та прагнути високих цілей, водночас не вдаючись до каральної самокритики. Деякі перфекціоністи навіть отримують задоволення від самого прагнення до вдосконалення.

Проте інші психологи – й це підтверджує моя практика – сумніваються в такій можливості.

Щось у тому, що робить нас людьми, змушує нас відчувати, що зробленого недостатньо. Водночас ми не хочемо гасити в собі надію на те, що колись, одного дня, нас визнають як виняткових. Тих, ким ми були для своїх батьків, додає психоаналіз.

Але життя, як писав Серж Леклер, полягає в метафоричному вбивстві всередині себе цієї уявної чудової дитини. Ми маємо постійно відкидати фантазію про досконалих себе, сумувати через цю неможливість – але не вірити в таку можливість.

Одна з моїх перших пацієнток, назвімо її Лідія, виростала з розлученою багатою мамою, яка займалася кар'єрою, а догляд передоручала різним нянькам au pair з бідніших країн. Вона постійно намагалася привернути увагу матері до своїх проблем у школі, з друзями, з першими хлопцями. Однак мама звертала на неї увагу лише тоді, коли Лідія гарно вдягалася, фарбувалася, робила манікюри, купувала новий одяг. "О, яка ти гарна! Моя красуня". Лідія після цього пробувала заговорити про якесь переживання – і втрачала матір.

Ставши дорослою, дівчина постійно фарбується по-різному й постить селфі в соцмережі. Я припустив, що вона намагається знову перетворюватися на ту чудову дитину, яку вона бачила в погляді матері, коли вони разом накладали їй макіяж. Після цього Лідія почала відчувати давно стримуваний гнів і фрустрацію. "Коли мати була жива і я кричала на неї – вона це практично не помічала, відходила, – сказала Лідія, гірко плачучи. – А тепер вона мене взагалі ніколи не почує!"

Це була відкладена скорбота не лише за втраченою матір'ю, а й за втраченою уявною досконалою дитиною, якою вона на мить відчувала себе в окремі моменти, коли їй вдавалося привернути позитивну увагу мами.

Оплакування цієї дитини дозволило їй також позбутись обсесивного розглядання себе в дзеркалі. Невдовзі вона припинила постити селфі. Одного дня вона прийшла до мене з усмішкою. "Йдучи до фотографа, я глянула на себе в дзеркало й подумала: о, та я доволі приваблива. І, що смішно, при цьому не супермодель. Але ще дивніше – я й не хочу бути як супермодель".

Перфекціонізм може на позір штовхати нас до наших дорослих успіхів. Але насправді це докорінно дитяча поведінка: він вселяє в нас переконання, що життя припиняється, якщо ми перестаємо сподіватися стати найкращою можливою версією самих себе. Навпаки – в цей момент життя може нарешті початися.

Майбутня еліта. Хто може допомогти перетворити ветеранів на рушійну силу суспільства

10:21 / 17 жовтня 2021

Сучасні ветерани навряд чи схожі на традиційних радянських дідусів у медалях і з гвоздиками. Тепер це активісти, політики та бізнесмени, що здатні захистити державу, відстояти свої інтереси й допомогти побратимам окремо або за участі влади. Саме про це 8 жовтня говорили в Маріуполі на масштабному форумі «Всеукраїнський діалог «Ветерани–громада». На ньому ветерани АТО/ООС зустрілися з владою, проговорили проблеми та досягнення. Форум об’єднав декілька тем, одна з основних — самоорганізація, пише Юлія Гаркуша для Українського тижня.

Спільнота ветеранів є однією з найбільш значущих у громаді, і не буде перебільшенням стверджувати, що без цієї спільноти вже не можна визначити шлях усієї країни. Це справжня армія, що на восьмий рік війни становить близько 500 тис. тих, хто повернувся з фронту. Але перш ніж повернутися до мирного життя та стати бізнесменом, політиком, активістом чи волонтером, часто доводиться проходити довгий шлях реабілітації, і нерідко перший, хто допоможе, — колишній побратим, теж ветеран.

Фізична, психологічна та соціальна реабілітація — перший виклик від мирного життя, з яким стикається людина, що повернулася з фронту. Нерозуміння та неповага з боку суспільства — перше, про що говорять ветерани, запевняє директорка Госпіталю ветеранів війни «Лісова поляна» Ксенія Возніцина. Тут потрібна співпраця МОЗ та Мінвету й розробка спеціальної програми щодо поширення уніфікованих механізмів роботи. Ксенія — професійна лікарка, яка роками займається питанням реабілітації ветеранів. Вона переконана, що в процесі реадаптації ветеранів повинні брати участь і комунальні установи, і соціальні служби, і громадські організації. Варто об’єднатися для створення невеличких центрів, просторів, хабів з елементами психосоціальної підтримки ветеранів не тільки на рівні обласних центрів, а й на рівні районів. Ще одна специфічна проблема — контузія, або «автограф війни», як її інколи називають. 55–60% контузій не зафіксовано, тому й виявити їхні наслідки буває важко. Позитивним є досвід співпраці міської психіатричної лікарні з місцевою громадською організацією «Бандерівський Схрон» з Івано-Франківська. Центр реабілітації там працює з 2016 року. За цей час налагодили співпрацю та схему роботи з важкими пацієнтами, з ветеранами, що мають ті чи інші залежності.

З березня 2017 року Центр працює і як Будинок ветерана, де учасники бойових дій у кризових ситуаціях мають можливість тимчасового проживання в колі побратимів, що дуже важливо. Центр виконує роль транзитного середовища між фронтом, іноді — медичним закладом і цивільним суспільством. Перебування в доброзичливому середовищі серед інших ветеранів та волонтерів, у якому відчувається безпека, розуміння, потрібність, допомагає ветеранам адаптуватися до мирного життя, налагодити або відновити соціальні зв’язки. Центр реабілітації «Бандерівський Схрон» з Івано-Франківська на форумі вперше отримав нагороду «Багряний хрест» як волонтерська організація. Це перша громадська заохочувальна відзнака, яку ініціювали ветерани. Нагороду можуть отримати цивільні громадяни, які впродовж останніх семи років підтримували українську армію та далі це роблять. ГО «Простір можливостей» розробила цю відзнаку спільно з Українським інститутом національної пам’яті. «Багряний Хрест» став першим в історії України елементом зворотного зв’язку від ветеранів до суспільства, яке не втомилося від війни, що триває вже восьмий рік.

Іншим способом реабілітації є ветеранський бізнес. Бути вільним найманцем, мати свій бізнес або працювати на господаря — різниця є завжди. Ветеран — це людина із загостреним відчуттям справедливості, тому йому важко йти працювати в корпорацію. А бізнес — це сублімація війни, каже Сергій Позняк, ветеран-підприємець, голова Асоціації підприємців-ветеранів АТО (АПВА). Він додав, що бізнес — «це шлях інклюзії ветерана в суспільство, це шлях створення робочих місць саме для ветеранів». Важливо зробити з ветеранів бізнес-еліту, проте еліта — перш за все відповідальність за вибір перед суспільством, відповідальність перед нащадками. І ветерани її на себе вже взяли, коли зі зброєю пішли на фронт.

«Дуже потрібна якась адекватна потужна та зрозуміла стратегія, хотілося б погодити якусь таку стратегію, яка буде створювати імідж ветерана-підприємця не як когось, хто хоче отримати гроші й нічого не робити, бо це не так. Ми профінансували бізнеси на 2 мільйони, і жоден проєкт не вийшов на дефолт, жоден не хитнувся», — підкреслив Сергій Позняк.

Сьогодні АПВА готова сприяти у відкритті власної справи, гуртувати тих, у кого вона вже є, і просувати концепцію ветеранського бізнесу. Є стратегія розвитку ветеранського бізнесу, є три законопроєкти, які ще має ухвалити Верховна Рада.

Але навіть без них уже достатньо успішних прикладів співпраці ветеранів із владою. Сьогодні важливо реалізувати накопичений досвід у кожному регіоні та масштабувати на всю країну. Окрім усього, такі ініціативи так чи так пов’язані з реформою децентралізації, реформою розвитку регіонів. Наприклад, Хмельниччина має найбільшу кількість розподіленого житла та готова ділитися досвідом. У мерії діє правило «найкращий подарунок на свято ветерану — своя квартира», і міська влада вже готує видачу квартир на найближчі свята. Тут діють програми повного фінансування, співфінансування за схемою 50/30, а часто й 60–70% вартості житла виплачують із міського бюджету. Частину квадратних метрів жертвують самі забудовники ніби в певний фонд, потім цю нерухомість також розподіляють. За словами Володимира Шрубковського, керівника «Центру допомоги учасникам АТО» у Хмельницькій області, першими квартири за цим принципом отримують ті, хто має поранення та інвалідність, травми, контузії й не оформлює їх офіційно. Діє спеціальна комісія, яка розглядає такі випадки.

Свого часу Житомир став першим містом, де з’явився ветеранський простір «Дім ветерана», робота якого спрямована на допомогу учасникам бойових дій в адаптації та поверненні до мирного життя. Це дорогий проєкт, але наразі його ККД становить 20% від закладеного потенціалу, зізнався мер Житомира Сергій Сухомлин. Він також додав: «Я розумію, що такий простір потрібен ветеранам, щоб вони там збиралися, навіть відсвяткувати день народження або згадати побратимів, які, на жаль, загинули. Але він працює час від часу. І це не дуже ефективно. Ветеран — не професія, та й поєднати в одному просторі все й одразу просто неможливо. Значно ефективніше працювати за напрямами». За його словами, четвертий рік поспіль міська влада відправляє учасників бойових дій на форум ветеранів НАТО, який проходить у Франції. «Коли наші військові бачать шанобливе ставлення до себе, це і є реабілітація в колі «своїх людей», — наголосив Сухомлин.

Нині в Житомирі мешкає понад три з половиною тисячі ветеранів. Для них працює комплексна програма соціального захисту, яку розраховано до 2025 року. Також із міського бюджету сплачуються послуги санаторно-курортного лікування та відшкодування витрат за лікування й медичну реабілітацію учасників АТО/ООС і членів родин загиблих. Організовано надання близько 31 тис. соціальних послуг, зокрема: психологічні та юридичні консультації, послуги посередництва, інформування, сприяння в оздоровленні, отримання гуманітарної допомоги. Натомість у Маріуполі ветеранам не вистачає потужностей для медичної реабілітації, вважає Олег Онишко, учасник АТО/ООС, член одного з ветеранських об’єднань міста. «У Маріуполі не вистачає ветеранського хабу, і на прикладі Львова та Хмельницького вважаю, що підтримкою могла б стати виплата на момент демобілізації, адже іноді, на перший погляд, невеликі гроші мають велике значення», — зазначив він. Загалом на обліку в цьому місті перебуває понад 5,5 тис. ветеранів, на спеціальну міську програму «Маріуполь з турботою про Вас» виділяють 18 млн грн на рік. За ці кошти забезпечують матеріальну допомогу, грошові виплати, сплачують курси та програми навчання й перепідготовки ветеранів та їхніх дітей, оздоровлюють учасників бойових дій. Для порівняння, у Львові 7,5 тис. учасників бойових дій, а обсяги фінансування сягають 100 млн грн на рік.

Так виходить, що окремі громади краще справляються з проблемами своїх земляків, ніж ціла держава. Основними проблемами національного рівня залишаються такі: майже не працює Міністерство в справах ветеранів у регіонах, досі не оновлено закон про статус ветеранів. Наразі у ВРУ перебувають п’ять різних законопроєктів, але на восьмому році війни закон 1993 року лише оновлявся, і в ньому немає жодного слова про такі важливі моменти, як-от освіта, підтримка бізнесу, додаткові стипендії. Не згадується там і про іпотеку чи співфінансування в отриманні житла.

А поки що в Україні залишаються три основні перешкоди для успішної реінтеграції ветеранів: нестача адміністративного потенціалу міністерств та міжвідомчого співробітництва; недостатня протидія загрозі політичної маргіналізації та радикалізації, а також посилення суспільного розколу, що веде до відчуження ветеранів як соціальної групи. Мінветеранів не має достатнього політичного впливу, фінансування та адміністративного охоплення для формування й реалізації загальної стратегії реінтеграції учасників бойових дій.

Крім того, проблемою залишається співпраця з набагато впливовішими відомствами — Міноборони та МВС. На політичному рівні відчуження ветеранів створює ризик відштовхнути частину з них в обійми радикальних груп. Ця радикалізована меншість тепер домінує в дискурсі щодо політичних поглядів учасників війни, що спричиняє ще більшу недовіру населення до спільноти загалом. Про це каже дослідження, проведене Фондом Конрада Аденауера в Україні, що опублікували у квітні 2021 року.

Ветеранська спільнота нерідко пасивна, але якщо надати цій силі мотивацію та поштовх, то це буде одна з найактивніших верств суспільства. Буває, що ветеранів ділять на «правильних» та «неправильних», часто влада не хоче з ними діалогу. Проте саме вони можуть та мають стати найкращою частиною суспільства.