На засіданні Вищої ради правосуддя 7 вересня розглянуто матеріали щодо звільнення суддів за загальними обставинами, а саме у зв’язку з поданням заяв про відставку, передає пресслужба ВРП.

Вища рада правосуддя вирішила звільнити у зв’язку з поданням заяв про відставку шість суддів, а саме:

Білик Ганну – з посади судді Броварського міськрайонного суду Київської області;

Линник Оксану – з посади судді Тростянецького районного суду Сумської області;

Лабань Галину – з посади судді Хмельницького окружного адміністративного суду;

Гусака Миколу – з посади судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду;

Савкову Світлану – з посади судді Донецького апеляційного суду;

Колотила Онуфрія – з посади судді Чернівецького апеляційного суду.

Таким чином з початку 2021 року за загальними обставинами звільнено 118 суддів: 116 – у зв’язку з поданням заяв про відставку, 2 – у зв’язку з поданням заяв про звільнення за власним бажанням.

За особливими обставинами звільнено 7 суддів.

Німецький політик Майкл Ґлос із ХСС у 2004 році в день 50-річчя Меркель написав: «Один із секретів успіху Ангели Меркель — її вміле поводження з пихатими чоловіками. Вона знає: на глухаря найкраще полювати в період залицяння. Анґела Меркель — терпляча мисливиця на глухарів, які залицяються. Вона з ангельським терпінням чекає, коли настане її черга». Християнсько-соціальний союз (ХСС) — консервативна партія, що довгі роки править у Баварії й разом з Християнсько-демократичним союзом (ХДС) утворює єдину фракцію в Бунде­стагу (в Німеччині цей двопартійний блок називають «союзом» (Union) або «союзними партіями» (Unions­parteien). А у 2009 році Der Spiegel порівняв Меркель з «чорною вдовою» (самка павука, що вбиває самця після спарювання), яка холоднокровно позбувається політичних партнерів, коли вони виконали свою функцію. За висловом політолога Йоганнеса Варвіка з Університету Галле в інтерв’ю DW, канцлерка поєднує в собі «культуру стриманості» з «культурою відповідальності», що й забезпечило всередині ЄС майже одностайне сприйняття Німеччини як лідера та локомотива цього інтеграційного об’єднання, пише "Український тиждень".

Політика порядку

В основі політичної діяльності ХДС і ХСС слід виокремити нео- й ордолібералізм, на якому базується модель соціального ринкового господарства, а також прихильність до консервативних протестантських поглядів, особливо поширених у північній частині Німеччини, що більше схожі на традиційні установки, ніж на програмні документи. Ця модель у її сьогоднішньому звучанні передбачає соціальну відповідальність підприємців, містить механізми соціального вирівнювання й дає змогу широким верствам населення брати участь в економічному розвитку та розподілі доходів. Названі принципи сьогодні становлять основу німецької економічної системи. Однак у своєму первісному значенні в соціальному ринковому господарстві визначальну роль відіграє так звана політика порядку, що базується на відповідальності держави за встановлення, збереження й підтримання порядку у визначених межах. Загалом держава повинна, наскільки це можливо, утримуватися від втручання у стихійні господарські процеси, не долучатися до політики їх регулювання, щоб не порушити механізмів ціноутворення й так не підривати успішного впливу конкуренції, що породжує добробут і примножує потенціал суспільства. Однак у процесі існування німецької держави не дуже утримувалися від формування політики. Уже згаданий ордолібералізм є німецькою історичною концепцією, що стала відомою в Німеччині після 1945 року. Поразка нацистів у війні й необхідність відбудови була не єдиною причиною його використання. У період між двома світовими війнами Німеччина безпосередньо постала перед гострими соціальними наслідками руйнування ринкового господарства й тоталітарною диктатурою нацистів, а також з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально керованої примусової економіки. Ордолібералізм і його соціальне ринкове господарство використали практики-реформатори, що прагнули позбавити свою країну тоталітарної форми військової економіки, яку побудували нацисти.

У цьому й полягає основна проблема цитування класиків ордолібералізму — хтось цитує їх як нових лібералів (і вони такими були, якщо порівнювати з тоталітарною економікою нацистів, високими загороджувальними митами, жорстким регулюванням і плановою економікою). Хтось визнає ліберальний, порівняно з соціалістичною економікою, але системний характер політики Людвіґа Ергарда. ОРДО означає, що економіка впорядкована, тобто не стихійна, а підпорядкована великій кількості правил та інституцій. Тодішню назву, неолібералізм, плутають з сьогоднішньою. У 1945 році економіці потрібно було надати максимум саморегулювання після нацистського авторитаризму, однак подібних до сьогоднішніх жорстких макрофінансових методів скорочення бюджетних витрат і максимального усунення держави від впливу на економіку не було.

Подвиг Геракла чи Сізіфова праця

У період успіху неолібералізму в 1970–2000 роках самообмеження держави стало потужним наративом. Однак уряди знову міцніше беруться за кермо в епохи криз, а за час правління Анґели Меркель такий підхід неодноразово переосмислювали, коли йшлося про необхідність відновити втрачені Німеччиною лідерські позиції або зберегти наявні. Щоправда, позиція Меркель щодо міграційного питання тяжіла до позиції соціал-демократів, які наполягали й далі приймати біженців у країну, а також змінити законодавство у сфері міграції.

У 2015 році за версією журналу Time, як зазначила його редакторка Ненсі Ґіббс, Анґела Меркель була відзначена титулом «Людина року» «за те, що вимагає від своєї країни більшого, ніж наважується більшість політиків, за непохитну стійкість проти тиранії, а також за стійке моральне лідерство у світі, де його залишилося так мало».

Опоненти Меркель звинувачують її у спаді німецької сонячної енергетики, що спричинило втрату 80 тис. робочих місць, а також затягуванні дискусії щодо поступової відмови від вугілля у зв’язку з необхідністю зберегти майже 20 тис. робочих місць. А прихильники відзначають категоричність з приводу рішення щодо відмови від атомної енергетики, яке ухвалили 9 червня 2011 року під впливом аварії на японській атомній електростанції «Фукусіма-1». Сама ж канцлерка назвала його «подвигом Геракла» й водночас висловила впевненість, що Німеччина стане першою у світі індустріально розвиненою країною, яка здійснила прорив до «електроенергії майбутнього». Зусиллями Меркель у всьому, що стосується зелених технологій, Німеччина намагалася зберегти позиції країни-лідера з руху до карбон-нейтральної економіки, а також в отриманні вигод від просування німецьких технологій на глобальний ринок.

Це відбувається шляхом поступового, проте невпинного форматування в міжнародних масштабах нормативно-правової бази та ініціатив у сфері промислової політики й запровадження (а фактично нав’язування) відповідних стандартів, використовуючи майданчик ЄС і водночас затримуючи на старті потенційних конкурентів. Але подвиг Геракла може виявитися для Німеччини Сізіфовою працею. Звісно, обіцянка закрити АЕС допомогла Меркель обіграти зелених. Але тепер вони все одно приходять до влади. І це в умовах, коли майже 50% енергії, яку виробляє Німеччина, є альтернативною, але від цього зростає не тільки гордість за світове лідерство, а й тривога за дедалі більші ризики підключення. Постачання газу по «Північному потоку-2», який попри протести та протидію зелених таки запустили, буде спрямоване не тільки на побудову газових електростанцій на заміну вугільним, що вдвічі скорочує викиди CO₂ на кожному виробленому на них кіловаті електроенергії, а й на будівництво додаткових маневрових енергетичних потужностей, щоб запобігти відключенням. Уже зараз у питанні лідерства в продажах обладнання для альтернативної енергетики втрачено ринок сонячних батарей на користь Китаю, на черзі — вітрова енергетика. Тому і пришвидшення зростання ВВП коштом кліматичного регулювання перебуває під питанням.

Анґела Меркель усіляко сприяла розвитку штучного інтелекту, бо вважала, що «завтра вчорашньої стратегії штучного інтелекту вже буде недостатньо». Для цього канцлерка активно лобіювала необхідність активних зусиль з реформування державного та корпоративного секторів, щоб забезпечити своїй країні місце в сценарії (ні багато ні мало) «найкращого з усіх світів», що вимагає належного розподілу інвестицій у науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) і пришвидшеного поширення міжгалузевих технологій, таких як штучний інтелект.

Федеральний міністр економіки й енергетики у партії Анґели Меркель, її довірена особа Петер Альтмаєр, часто діяв усупереч очікуванням Федерації німецької промисловості (BDI), яка звинувачує його зокрема в бажанні витрачати гроші платників податків на стимулювання виробництва акумуляторних елементів для електромобілів. На звинувачення з боку BDI у тому, що нова Національна індустріальна стратегія Німеччини-2030 є «прикладом малої планової економіки, що не пропонує адекватних відповідей на нові виклики, як-от Китай», Альтмаєр спокійно резюмував: «Промислові політичні стратегії в багатьох частинах світу переживають ренесанс; немає жодної успішної країни, яка в розв’язанні своїх завдань спиралася б лише на сили ринку. Тому політики мають поводитися рішучіше, щоб забезпечити процвітання в довгостроковій перспективі, адже сума правильних бізнес-рішень не обов’язково дорівнює правильному рішенню в масштабах національної економіки». Тому Меркель підтримала Альтмаєра в його прагненні зробити ставку у стратегії-2030 на створення суперконцернів, наполягаючи, що у світовій конкуренції саме «розмір має значення». Особливу увагу канцлерка надавала забезпеченню динамічного розвитку кластерних і мережевих структур німецької промисловості з характерним для них високим рівнем компетенцій учасників (особливо малих і середніх фірм).

Анґелі Меркель закидають щедрі компенсації енергетичним компаніям і виробникам двигунів внутрішнього згоряння та недостатній розвиток сталого сільського господарства (сталого нарощування обсягу виробництва продуктів харчування й піднесення продовольчої безпеки). Водночас опоненти в особі зелених сподіваються, що європейська система торгівлі квотами на викиди має всі шанси зробити збитковою вугільну енергетику раніше за анонсований Меркель на 2038 рік занепад «ери вугілля». І навіть заплановане федеральним урядом на 2020 рік зменшення викидів CO₂ на 40%, порівняно з 1990 роком, якого Німеччина досягла, критики Анґели Меркель не поспішали визнавати як її успіх, а пов’язали з пандемією й подальшим тимчасовим зниженням енергоспоживання німецькою економікою.

Журналісти лівоорієнтованої газети Die Tageszeitung (ототожнюють себе з лівою ідеєю, але протиставляють традиційним компартіям і соціал-демократам) політику Анґели Меркель називають «політикою напівзаходів», зокрема в галузі екології, та відзначають пробуксовування європейської системи торгівлі викидами з точки зору продукованих нею асиметричних ефектів і для різних секторів економіки, і для споживачів з різним рівнем доходу, недостатність ужитих заходів щодо кліматичної нейтральності, перекладання відповідальності на молоде покоління й, отже, обмеження його свободи.

Запровадження податку на багатство або вищого податку на прибуток для заможних за Анґели Меркель видавалося немислимим, у чому їй і дорікають. А низький рівень безробіття, який часто приписують її політиці, було забезпечено, зокрема, збільшенням пропозиції низькокваліфікованих і низькооплачуваних робочих місць. ХДС довго боролася політичними методами з запровадженням мінімальної заробітної плати, яку раніше не регламентували й установлювали за домовленістю між роботодавцем і працівником, а коли зарплата не досягала прожиткового мінімуму, громадянам видавали спеціальні виплати. І тільки коли німецьке суспільство висловило готовність до її запровадження, у 2015 році Меркель схвалила цей крок, що й посприяло створенню коаліційного уряду з соціал-демократами. Відповідно до закону, мінімальний розмір зарплати повинен становити €8,50 на годину (до речі, у Франції він становить €9,53), хоча нині, за оцінками експертів, понад 4,5 млн німців отримують нижчу за цю норму зарплату. На такому тлі просування альтернативних форм зайнятості, що не створюють повноцінних робочих місць, хоч і допомогло Німеччині стримати зростання рівня безробіття під час останньої кризи, проте водночас створило проблему, пов’язану з появою так званого прекаріату — людей, які перебувають під загрозою бідності.

Критики заявляють про розширення за час правління Анґели Меркель соціального розриву, адже нерівність доходів у Німеччині є однією з найвищих серед 35 країн — членів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Опосередковано ці тенденції можна простежити за зростанням попиту на послуги продовольчих банків. Німецький продовольчий банк (німецькою «Тафель») — це благодійна некомерційна організація, що перерозподіляє надлишки продуктів харчування серед знедолених людей. На національному рівні «Тафель» організовано як парасолькову асоціацію з понад 900 місцевими продовольчими коморами по всій країні. Через ці комори з продуктами харчування серед нужденних розподіляють продовольчі пожертви від сільськогосподарських виробників і роздрібних продавців продуктів. Якщо у 2003 році було 330 продовольчих банків, то вже у 2018-му їх кількість зросла до 941, що саме по собі навряд чи можна вважати маркером соціального успіху.

Борчиня з кризами

Анґела Меркель за час свого перебування на посаді канцлера постала перед трьома серйозними економічними кризами: світовою фінансовою кризою 2008 року, кризою єврозони 2010-го та пандемією 2020 року. Німецька економіка пережила всі три спади, що багатьом дає привід називати Меркель ефективною кризовою менеджеркою. Хоча її опоненти скептично спростовують це твердження й зазначають, що їй просто вдалося «пережити кризи», а не керувати ними, а пропоновані канцлеркою заходи не були оригінальними (адже вона реалізувала те, що було характерно для антикризової політики інших розвинених країн), проте в експертному середовищі визнають правильність і своєчасність запропонованих заходів економічної політики.

У 2008 році задля запобігання перетіканню фінансової кризи в банківську, а потім і у валютну, Анґела Меркель заспокоювала вкладників німецьких банків словами підтримки й запевнення в безпеці внесків. А робітники завжди були захищені можливістю отримувати допомогу в разі втрати роботи.

Меркель стала першою канцлеркою, яка поставила національні інтереси вище від спільних інтересів ЄС. Її відмова від зобов’язань перед ЄС і єврозоною стала очевидною, коли перший асиметричний шок, викликаний кризою субстандартного іпотечного кредитування у США у 2008 році кинув виклик країнам — членам об’єднання. Замість заявити про солідарність з найбільш постраждалими від кризи країнами єврозони й так заспокоїти ринки, Меркель переконала лідерів ЄС звернутися за допомогою до Міжнародного валютного фонду (МВФ), щоб той безпосередньо запропонував пакет фінансової допомоги неблагополучним країнам єврозони. Але допомогу схвалили тільки після того, як країни погодились на горезвісну обумовленість МВФ — «гірку пігулку» жорсткої економії. Застосування заходів жорсткої економії в розпал рецесії посилило кризу, бо інвестори швидко позбулися державних облігацій країн, які перебували у кризі. У підсумку ціни на такі облігації істотно знизилися, що спонукало агентства кредитного рейтингу знизити їх до статусу «сміттєвих». З цього фактично й розпочалася європейська криза суверенного боргу. Запозичення у МВФ зазнали критики, оскільки таке фінансування призначене для менш розвинених країн, а не для ЄС, який здебільшого складається з заможних держав і чутливий до зазіхань на право самостійно визначати економічну політику. До того ж жорстка бюджетна економія під час рецесії виявилася програшною економічною політикою, яка завдала шкоди економіці й так продовжила рецесію.

Наполегливі зусилля уряду Німеччини щодо захисту платників податків (а отже, й виборців, переконаних, що допомога постраждалим від кризи суверенного боргу країнам — членам ЄС відбувається їхнім коштом) істотно вплинули на інші країни єврозони. Прикладом цього є категорична вимога Анґели Меркель у 2012 році (коли Греція отримала другу фінансову допомогу), щоб власники облігацій Греції та будь-яких інших країн, які, по суті, фактом придбання облігацій надають фінансову допомогу, погодилися зі зменшенням прибутковості (прийняли як даність збитковість) своїх інвестицій. Ця програма ЄС, що офіційно передбачає участь приватного сектору в обміні старих облігацій на нові (PSI), виявилася руйнівною для Греції та інших країн єврозони, оскільки інвестори поспішили позбутися таких облігацій, що й загострило кризу єврозони. Це дає привід політичним опонентам Меркель стверджувати, що міцно вкорінена німецька економічна прихильність ордолібералізму, який заохочує відповідальність, фіскальну дисципліну й низьку інфляцію, під час єврокризи відіграла визначальну роль у виборі політики, що завдала шкоди економіці кількох країн єврозони.

Неоднозначну оцінку викликала і прихильність Анґели Меркель до політики консолідованого бюджету, коли заплановані витрати фінансують коштом не нових кредитів, а лише бюджетних доходів. Неприйнятною для канцлерки була й теза про те, що державі слід нарощувати борги та витрачати гроші, якщо компанії і приватні домогосподарства хочуть заощадити. Скептики водночас стверджували, що державні витрати, які перебувають під прицілом раціональної економії, стали однією з причин ослаблення економіки Німеччини. До того ж згадують про недостатність інвестування в нові інфраструктурні об’єкти й підтримку наявних, застарілий широкосмуговий зв’язок і недостатню цифровізацію, недостатність фінансування R&D і витрат на освіту. Ба більше, на Анґелу Меркель покладають відповідальність за програш у гонитві інновацій, про що свідчить зменшення кількості німецьких патентів, виданих у високотехнологічних секторах економіки, порівняно зі США, Китаєм і Японією. Крістіан Одендаль, головний економіст Центру економічних реформ у Лондоні, зазначив, що проблеми Німеччини є наслідком політики, продиктованої догмою ордолібералізму, адже збалансовані бюджети успішні тільки на папері, проте завдають шкоди громадянам, яких вони прагнуть захистити.

Саме тому для Анґели Меркель, яка діє відповідно до девізу «той, у кого є борги, винен», криза єврозони стала серйозним випробуванням. Річ у тому, що після падіння Берлінської стіни, коли в Німеччині різко зросли безробіття і державний борг, щоб повернути те, що деякі економісти вважали «марнотратними державними витратами», уряд підтримав жорстке фіскальне правило, яке обмежує зростання державного боргу. Цього досягли шляхом запровадження так званого боргового гальма, яке у 2009 році внесли до Конституції Німеччини. Боргове гальмо забороняє федеральному уряду мати структурний дефіцит вище від 0,35% ВВП, а також у 16 регіонах Німеччини допускати дефіцит бюджету. З часу запровадження боргового гальма політика «чорного нуля» (Schwarz Null) передбачала профіцитний бюджет. Така політика жорсткої економії довгий час була символом національної гордості для багатьох німців та особливо для Меркель і членів її партії ХДС.

Чемпіон з експорту і м’якої сили

На думку багатьох експертів, коли пандемія 2020 року посилила кризу єврозони, що досі тліє, Меркель довелося відмовитись від політики Schwarz Null, щоб стимулювати економічне зростання. Канцлерка ініціювала щедрі компенсації німецьким компаніям і без вагань заливала мільярди євро в банки й економіку для запобігання краху. Цього не могли собі дозволити менш заможні країни єврозони, що й викликало тривогу в Єврокомісії. Адже якби «вижили» тільки німецькі компанії, про вільні ринки та досконалу конкуренцію можна було б забути. Водночас усі визнають, що канцлерці вдалося, по суті, неможливе: утримувати сталі темпи зростання експорту навіть у кризові роки й підтримувати позитивне сальдо держави в зовнішній торгівлі. Німеччина є однією з провідних країн світу за виробництвом продукції обробної промисловості і третім за величиною експортером, до того ж експорт становить понад третину ВВП країни. До слова, Меркель завжди пишалася тим, що очолювала «чемпіона світу з експорту».

Німеччина довгий час належала до трійки найбільших експортерів сільськогосподарської продукції у світі. Німецькі малі й середні компанії (Mittelstand) забезпечують понад половину обсягу виробництва країни та створюють майже 60% усіх робочих місць і часто є визнаними лідерами світового ринку. Уряд Меркель завчасно запровадив широкий спектр стимулів і програм для підтримки переходу Німеччини до «Індустрії 4.0», зокрема для виробничого сектору, а також для стартапів і приватних осіб.

Перелік «ярликів», приписаних Німеччині з огляду на роль, яку країна відіграє на світовій арені, добре відомий: «сплячий гігант Європи», «держава статус-кво», «принциповий прагматик», «надійний партнер», «європейський партнер». Певним чином вербалізовані конотації є або оцінкою ситуації в Німеччині на певний момент, або відбиттям мінливого сприйняття й тим паче очікувань іноземних партнерів від Німеччини.

В останньому рейтингу м’якої сили (див. «Лідер м’якої сили»), який містить широкий спектр показників, що разом забезпечують збалансовану й цілісну оцінку присутності, репутації та впливу націй на світовій арені, Німеччина впевнено лідирує. За словами Джозефа Ная, який запровадив цей термін у 1980-х роках, м’яка сила, по суті, означає «здатність переконати інших хотіти того самого, чого хочеш ти, і відбиває непрямий метод здійснення влади». Тобто м’яка сила — це здатність здобувати бажане, залучаючи, а не примушуючи, і вона, ця сила, не тільки про «вплив», а й про «привабливість». М’яка сила Німеччини, за результатами опитування керівників підприємств, політиків, учених, аналітиків і керівників неурядових організацій, а також журналістів зі 102 країн світу, багато в чому випливає з її політичних цінностей, авторитетних інститутів, прихильності до глобальних цілей розвитку, привабливості моделі розвитку з акцентом на високотехнологічні й інноваційні сектори економіки. Але левова частка опитаних зазначила зокрема й вагу політичного авторитету і стилю керівництва Анґели Меркель. Наскільки сильною буде Німеччина після Меркель — покаже час. Неможливо передбачити роль країни на кінець цього десятиліття. Але можна впевнено сказати, що її глобальну роль значною мірою визначатиме роль ЄС, а Німеччина буде важливим гравцем у формуванні ЄС.

Постать Анґели Меркель, як і її попередника, об’єднувача Німеччини Гельмута Коля, без сумніву, назавжди увійшла в історію країни не лише фактом перебування на посаді канцлера. Передусім, на наш погляд, завдяки тому, що, як і свого часу Марґарет Тетчер, попри панівні у світовому й національному політичному та економічному просторах тенденції й мейнстрим, спромоглася реалізувати надважке завдання будь-якого керівника будь-якої країни: дбати про національний інтерес, який ніколи повністю не збігається з забаганками транснаціональних корпорацій і панівними уявленнями провідних світових гравців щодо форм і методів організації планетарної політичної структури. 

--------------

Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, професор кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Володимир Панченко, доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування Федерації роботодавців

26 вересня 2021 року Німеччина обирає депутатів до Бундестагу, який визначить хто буде наступним канцлером країни. Частина німців могли проголосувати дочасно, поштою, утім, більшість прийдуть саме в неділю. Ці вибори відрізняються від попередніх трьома факторами: перші вибори без канцлерки Ангели Меркель, троє кандидатів на пост канцлера, а не два, як було раніше, і стрімкі зміни рейтингів. 

Кандидати:

• Олаф Шольц від Соціал-демократичної партії,

• Армін Лашет – голова партії Християнсько-демократичного союзу, наступник Меркель, кандидатуру якого вона особисто підтримала,

• Анналена Бербок – лідерка партії Зелені/Об’єднання 90.