НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

"Я не знаю ціни свого імені, але знаю ціну своєї гідності": інтерв'ю Олега Сенцова Роману Скрипіну

23:16 / 20 липня 2021

Сценарій сам ліг до нас у руки. Ми пишемо інтерв’ю з Олегом Сенцовим в Одесі, 4 липня, абсолютно спонтанно. А почалося все з того, що наш редактор Катерина Супрун каже: “Сенцов зараз тут. Давай запишемо?”. Одразу домовились про зустріч. Сидимо на подвір’ї невеличкого готелю на “Фонтанці”. Роман Скрипін із першим питанням: 

Які у вас були враження від Вашої першої пресконференції? 

Я був здивованим не дуже високим рівнем української журналістики. Я розумів, що всі раді, прийшло куча людей, камери, велика увага, але рівень запитань – неприємно вразив. Цікавих чи притомних запитань було мало. Після цього я сказав – вибачайте, але багато інтерв’ю давати не буду. На жаль, я дав їх трохи більше, ніж хотів. Зараз вже увага до мене трохи зникла і це прекрасно. Можу жити своїм життям і зустрічатись тільки тоді, коли є така прекрасна нагода. 

Що ви відчували в момент обміну? Чого хотіли найбільше? Що було в голові та всередині? 

Було одне бажання – щоб у мене не порвалися штани. Коли мене затримували, я був в штанах кольору хакі. Увесь цей час вони десь їздили: десь були зі мною, десь ні, лежали на каптьорках, могли рік-два десь гнити там. Коли мене звільнили, то віддали ті самі шмотки. А вони прогнили і тріснули саме на дупці. Я розумію, що зараз буде звільнення, кінокамери, приїде куча людей, президент, в робі ж не піду… І що мені робити? Сиджу в цих штанах в Лефортово, а там же ж взяти нічого не можна. Знайшов голку, зашив трохи, якась більш заплатка була. От тільки б ніхто не побачив, бо вийду з літака – а на дупці така хрєнь… Але цього не сталося і це добре. 

А з українського боку не було сапорту? Одяг? 

Це було неможливо зробити. Мене підтримували російські активісти, які вважають, що Крим – це Україна. Вони передавали якісь речі. Й моя сестра там була. Але у в'язниці багато чого не дозволяють.

Так в літаку можна було перевдягнутись. 

А навіщо? Це такі дрібниці. Вже коли ти йдеш додому, то вже все одно. 

Чи усвідомлюєте Ви, що стали предметом хайпу для журналістів та політиків? Це все перетворили на певний фетиш.

Було. Зараз стало попроще. Я зробив усе, щоб позбутися іміджу героя. 

Ви ж змушені бути героєм, спокутувати за всю українську націю, всі президенти без винятку дуже хочуть опинитися біля звільнених, сфотографуватися, дехто навіть затримує звільнення через це...

Так. Я це розумів. Учора на зустрічі в Бібліотеці імені Грушевського, Андрій Хаєцький читав мої щоденники голодування з книжки, яка вийшла у тому році, й я передбачив, як воно буде. Я тоді писав – є Сенцов реальний, який зараз служить на шконке, голодує і йому дуже погано. А є Сенцов видуманий, якого підняли на знамена, на хоругву, і який тримає там це ім'я. Це дві різні людини.

І буде момент, коли рано чи пізно я звільнюсь, а я ніколи не сумнівався, що я звільнюся раніше ніж 20 років, жодного дня я в цьому не сумнівався. І тоді буде проблема цих людей – щоб вони (два Сенцова) зійшлись разом. І це буде повне розчарування. Коли тебе не знають, багато говорять, але даних немає, тебе наділяють рисами, яких ти не маєш. Й коли ти виходиш, вони бачать зовсім не те. Я ще на перший конференції сказав, що роблю все, аби позбутися цього іміджу. Що я просто людина, яка була в певних обставинах. Таких людей багато.

Краще бути мертвим героєм для політиків і для держави. Якби я помер у Лабитнангі, то вже були б проспекти, вулиці, бюсти, і полетіло би, поїхало. Я був би дуже всім зручним. А тут ти вийшов, вижив, і щось кажеш. І не те, що ми очікували. Туди пішов, сюди... Не дуже зручно вже якось. Цей геройський ореол йде. 

Для мене це добре. А для людей, які щось очікували – погано. Наступає певний рівень розчарування. Не такий, як з Надією (Савченко. Сміється). Але певний є.

Ви ж дістали порцію хейту в соцмережах, коли дозволили собі казати те, чого від Вас не очікували, але на що Ви маєте право. На свою думку. Але від вас очікують лише патріотичної, національно-визвольної, державної позиції певного розливу? 

У мене така позиція є. Але вони очікують, щоб така позиція корилювалася із певною політичною силою. Коли я кажу щось, що не подобається Петру Олексійовичу і його прихильникам, то мене називають “зеленобобіком”. А коли роблю те, що не подобається чинному президенту – мене називають “порохоботом”. Це буває через день. То мене одні ботоферми мочать, то інші. 

Коли був на Каланчаку і побачив, що там відбувається, у мене був сильний емоційний стрес. Це були почуття... Спершу я все згадав. Я був тоді під час окупації. Я поїхав з Майдану коли захопили адмінбудівлі. Був там два місяці, з 1 березня до самого арешту, до травня. Усе це бачив. Це було зґвалтування. Моральне зґвалтування. Коли тебе захоплюють іноземні війська. Частина громадян бігає, кричить “росія-росія”. Твої друзі зникають, людей вбивають. Відчуття безпомічності. Ти не можеш нічого зробити. А держава при цьому мовчить. Це мене і багато кого, тоді дуже вибішувало. Ми були дуже розлючені. Я про це написав. Що мене досі тримає те, що держава тоді нічого не зробила. Я розумію, що Майдан тільки переміг, вони займали посади день чи два, нічого ще не працювало, але не було того посилу з Києва: «На нас напали, ми захищаємось, будемо чинити спротив!». Ніхто не міг прийняти на себе рішення. РНБО збиралось 27 лютого, всі проголосували, щоб не вводити військовий стан, Турчинов один голосував за.. Сам не міг. 

Та насправді міг. Рішучість має бути. 

Якщо б хотів. Це треба було переступити деякі речі. Зробити крок вперед і стати або державним злочинцем, або національним лідером. Як в пісні Цоя без слів - “встать и выйти из ряда вон, сесть на электрический стул или трон”. Це те ж саме. Вийти за межу. Вони не вийшли. Й він не вийшов. Я не обвинувачую, але було так. Від держави не було посилу. А держава ж створена людьми. Ми очікуємо від людей, яким ми дали делегували повноваження нами керувати, посилу. Нічого не було. На місцях робити було важко. Перші день-два-три…і через тиждень все було втрачено. Були ще якісь моменти, коли ми могли чинити спротив. Ми не змогли б відбити, у нас не було таких сил. Сили були у певній кількості, але не в якості, яка була б мотивована і готова впрягтись за Україну. Їх було не так багато. На жаль, командири зраджували, поліціянти, СБУ. Але якби у нас була б серйозна історія спротиву, ми могли б на це опиратися, і казати - дивіться, нас захопили, ми чинили спротив, але нас вбивали і захопили військовим шляхом. Як на Донбасі. Нас захоплювали, нас вбивали, 14 тисяч людей вбито. Це війна. У нас немає на що поставити. Всі казали “аби не було крові” і путіна це влаштовувало. 

Як Ви такий з’явилися у Криму? Скільки таких людей там? Знаючи історію Криму, є стереотип, що Крим – ватний. Але є й інша категорія людей. Про них не відомо, бо з ними ніхто не працював. Як Ви з’явились там? Ви - патріоти України, які говорять, що Крим - це Україна. Що вас формувало. Що впливало?

Таких людей було немало, коли все почалося у 2014-му. Майже в кожній родині був конфлікт. Не було родин, які говорили “ми цілком за росію чи за Україну”. Був водорозділ між батьками, синами, подружжями. Так було завжди. У мене половина друзів за Україну, а половина була за росію. Звідки це взялося – ніхто не розуміє. Це було всередині. Коли ти розумієш, що росія – це погано, це агресія, те що відбувається зараз – неправильно і не повинно бути. Як так сталося? Я народився на цій землі. Вважав себе кримчанином. Громадянин України. Це моя держава. Я ніколи не мав жодного пієтету перед росією, а після приходу путіна – так взагалі. Це була країна, яка мені не цікава. Той шлях – нецікавий. Я багато подорожував і Україною, був у росії, був і в Європі. Було з чим порівняти. Я розумів ще до 2014-го, що шлях до Європи – правильний. Але це дрімало. Майдан, окупація Криму, Донбас – ось що розкрило це все. В людях стало зрозуміло – хто дійсно готовий стати патріотом, а хто ні. 

Більшість проукраїнських людей були змушені виїхати в Криму. Якби Ви не виїхали з Криму, чи були б приречені на знищення. Ви і всі проукраїнські люди. Скільки там лишилося орієнтованих на Україну, а скільки виїхало, за вашими оцінками?

Зараз важко сказати, я там не мешкаю. На початок 2014-го таких людей було багато, відсотків 20-30% і плюс кримські татари. Так, це була меншість, але помітна меншість. Ці люди дуже швидко були вбиті чи зникли. Більшість таких людей виїхали або загасились, тримають все в собі, а інші перевзулися – живуть, працюють в цих умовах і кажуть: “ми внє політікі, ми житєлі Крима”. Насправді таких прям обезбашених, які “росія-росія” було небагато, десь 5-10%.

Соціологія говорила, що в 2014-му році, за те, щоб вступити в склад росії було відсотків десь 30%.

Настрій людей дуже змінюється. Окупація загорілась. Вони побачили, що опинилися зовсім не в тій країні, яку їм обіцяли. Більшість незадоволені, але в Україну теж не поспішають.

А навіщо ви їздили на Каланчак?

Моя родина зараз живе зі мною. Мої діти, моя мама. Але я відвіз матір та сина до кордону з Кримом. Вони поїхали туди на 2 місяці. У нас там є будинок, могила мого батька, є деякі справи.

Не боїтеся?

Коли я сидів у в'язниці та був відомим терористом у них не було такого цілеспрямованого тиску, і зараз теж немає. Навіщо їм затримувати моїх родичів там і робити з цього справу. Справу, яка буде дуже погано на них впливати. Дитина, якій 17 років, яка аутист і 76-літня матір. Вони одразу в програшній ситуації. Так, на побутовому рівні є ризик, а на державному – вони не такі дурні, як хотілося б. Там моя Батьківщина, мій дім, могила мого батька. Я не хочу втрачати зв'язок. Я вірю, що зможу повернутися в український Крим ще при житті.

Чому Ви стали об’єктом? Чому росія зробила з вас терориста? Чому затримали саме Вас? Режисер. Це ж не політичний діяч, не активіст Меджлісу. Чому Кольченка? 

Це була випадковість. У ФСБ було завдання зробили якусь історію напередодні виборів в Україні 25 травня 2014 року. Історію про українську диверсійну чи терористичну групу, яка діє в Криму, аби показати що Україна – терористична держава. Тому вони знайшли Чернія (Олексія), який ходив на мітинги, був проукраїнським. Мене знає, його й затримали. На нього дали покази його друзі, що він шукає когось, аби зробити бомбу. Це правда. Це є в показаннях. Це було зроблено ще за місяць до затримання.

Так ви вмієте робити бомбу? 

Не вмію, немає такого досвіду в мене. Його затримали, привезли на підвал, він сказав: “да-да, я Герасім, со всєм согласєн” і здав усіх, кого знав, що бачив мене, когось ще, Гену Афанасьєва. Взяли Гену. Його теж підломили, Гена дав покази на мене, Кольченка, усіх, кого знав. Я знав, що його затримали і намагався допомогти. Що вони можуть на мене обвинуватити? Проукраїнський активіст, який був на Майдані, і що? Таких було багато. Затримали тоді ж дівчат – Катю Бутко і Шуру Рязанцеву, сина депутата кримського Гриценка. Всіх затримували і відпускали. Я знав, що таке буває. Так, є шанс, що тебе вб'ють. Але є шанс, що нічого не зроблять, і просто викинуть потім на материковій частині України. Я хотів допомогти хлопцю, бо взагалі не знав, що відбувається. Затримали мене і усіх, кого могли схопити. Не знали, що з нами робити. Нічого не знайшли, бо це просто показання Чернія. Тримали до середини літа. Постійно міняли показання, а потім на цих показаннях нас і засудили. Кого могли. Але вони не отримали того, що хотіли. Вони хотіли, аби я вийшов і сказав: “да, нам дали завдання”, сказали назвати: “будь-яке прізвище з центру, там Кличко, чи Порошенко, будь-яке” і всьо – 7 років і ти їдеш спокійно. Ні – отримуєш 20 років і йдеш паровозиком. Я знав на другий день, що мені дадуть 20 років. Так і було. 

Це була рандомна історія, яка вийшла не такою, як вони хотіли, не підтримали їхню теорію для пропаганди. Вийшло навпаки – ми боролися. Вони не могли включити задню. Система задню не включає. Якщо затримали – то все. 

Вас же віддали.

Так через 5 років. путіну стало вигідно, от він і віддав. Щоб сказати Зеленському – “ось аванс, давай спілкуватися”.

А вони хороші бувають? Оці московити?

Що значить хороші? Хто?

Ну от бідний Навальний, отруєний, врятований, водочкі прінєсі...

У мене все просто: всі ті росіяни, які вважають, що Крим – Україна, а путін – ворог, це наші союзники, можна з ними спілкуватися. 

І скільки ж таких? Вони застряють на цих питаннях.

Застряють майже всі. Але є пересічні люди, їх дуже мало. Таких бачив у в'язниці. Які вважають путіна ворогом.

І який відсоток людей, твоїх друзів-знайомих, самоліквідувався, не пройшовши цей тест?

У перші два місяці після захоплення Криму, коли хтось писав у фейсбук “ооо, добро пожаловать домой!”, одразу – “ідіть ви нахєр зі своїм путіним, і видаляв”. Це чіткий маркер. 

Ви були учасником Майдану. Якби не війна, як Ви собі уявляли своє майбутнє? Так, це тупе питання на кшталт “ваші творчі плани”. Але ж Ви планували своє життя. Як?

Я знімав би кіно. У мене багато друзів у Києві. Я багато сюди їздив і якось вже жив на два міста, і трохи думав щодо переїзду в Київ. Колись, через пару років.

Чи припускали коли-небудь, що буде війна? 

Ми не знаємо свого майбутнього.

Я міряю на себе. Колись із жахом в 1992-93, коли була загроза захоплення Криму, зрозумів, що все можливо. Десь в архівах є невідісланий лист в "Комсомольскую правду", із питанням: Якщо завтра війна – ми стрілятимемо у вас, а ви в нас? Мені такі думки приходили. Чи думали Ви про це?

Якось ні. Я тоді закінчував школу, поступав в інститут, був трохи далекий від цього. Цікавився історією і ситуацією в світі загалом. Україна була не так цікава мені, тоді якось нічого не відбувалось для мене, порівняно з тим, що відбувалося колись в історії чи загалом у світі. Я дитина, яка дивилась програму “Время” і “Международная панорама” з 12-ти років. Мені було цікаво. Якщо відкинути увесь цей пострадянський погляд, то подача була хорошою.

Які Ви мали сподівання, коли виходили на Майдан? 

У всіх була одна ціль – позбутися Януковича. Ми побачили на собі, що відбувається в Криму. Приїхали всі єнакіївські, привезли всіх з Макіївки, розставили всіх керуючими. Усіх. Мабуть, навіть прибиральниць… Почали ідеїти регіон дуже сильно. Я це відчув дуже сильно, на собі й своїх друзях. Коли приходять до людей і кажуть: “Ти продаєш цей бізнес, за стільки-то грошей”. А коли кажеш “ні”, то завтра 10 кримінальних справ і в'язниця. Мене напряму не це коснулось, але я бачив це навколо. Я розумів, що Янукович – це бандит, який дорвався до влади і позбутися його – добре. І якщо ми повернемось з боку пострадянської республіки до Європи – буде добре. До захоплення Криму я не сприймав росію як ворога. Ну є росія, зі своїми інтересами, а у нас свої. Братським народом і сусідом не сприймав, але й ворогом теж. Багато хто в Україні теж не готовий був стріляти до захоплення Криму. Але після Криму і Донбасу це перещолкнулось і все стало на свої місця. Й люди, які до 2014-го року казали, що буде війна, а росія – ворог, були якимись маргіналами. А виявилось, що вони були праві, а не якісь місцеві божевільні. Це просто були люди, які розумілися на більш глибоких речах.

Що у вас нині? Чи відчуваєте Ви роль “свадєбного генерала”?

Я дуже сильно хотів цю роль не грати. Завжди уникав презентаційні посади чи діяльність. Я пів року волонтерив на МЗС – їздив, зустрічався, просував адженду боротьби з росією і звільнення політв'язнів. Для мене це одне з головних питань нашої політики, у якому я беру участь – боротьба з росією і за наших хлопців. Потім я зміг переключитися на кіно. Зараз зняв свій фільм. Витратив на це майже рік. Видав дві книжки. Продовжую займатись громадською діяльністю, перш за все стосовно політв'язнів. Ми з побратимами створили платформу, яка займається просуванням цього питання, аби про це говорили більше. Й інші проєкти, які можуть якось покращити наше становище, громадянського суспільства. Воно, на жаль, не таке розвинуте, як хотілося.

До Вас підходити із сподіваннями “ми зараз використаємо Сенцова” немає сенсу?

Ні. Багато хто підходив і всі пройшли повз. Я завжди це відкрито казав і своїми діями показував. От як: “знаєте, Петро Олексійовичу, я вас поважаю, але давайте якось подалі...” чи – “я дякую вам, Володимире Олександровичу, але давайте якось не будемо далі…” 

Савченко ж Тимошенко зробила номером 1. Я вас не порівнюю, але...

Нас завжди будуть порівнювати. Це нормально. Але я дуже радий, що це порівняння трохи на нашу користь :)

З Кольченком спілкуєтесь?

Так, ми товаришуємо. Взагалі ця група, яка звільнилась 7 вересня того року, окрім моряків – це окрема історія. Нас було 11 – це ядро нашої платформи політв'язнів. Товаришуємо і співпрацюємо завжди. Є дійсно побратимське відношення один до одного.

Лабитнангі. Коли Ви оголошували голодування, чи знали як з нього вийти? Це ризикований крок, бо можна померти. Що є досягненням мети? Я не думаю, що Вас в Україні почули, коли ви казали “за мене не переймайтесь, я сам розберуся зі своїм життя, якщо помру, то помру”.

На той момент ми вже сиділи майже 4 роки. Після звільнення Савченко, куди пішло багато зусиль, ми були в тіні. Надю звільнили, Надя виявилась тим, ким вона виявилась. Пішло розчарування, що вони всі такі, дурні, їх вербують. Це дурня. Як казав Наполеон: “Я більше вірю в дурних, чим в зрадників”. Мені це теж до вподоби. Якось затихло. Ми сидимо і нічого не відбувається. Я розумів, що голодування – це дуже серйозна штука. Трохи маніпулятивна. Та ж сама Надя то голодувала, то ні, туди-сюди... Якось це втрачає драматургію та вплив. Я розумію, що от зараз буде чемпіонат світу по футболу в росії і я можу зробити путіну подарунок – почати голодувати за місяць до цього. Так десь місяць я протримаюсь, потім буде пік - чемпіонат…

Ааа, то ви все розрахували?

Так.

То ви хитрий?

Розумний. Це не те саме (сміється). Я зробив це. Перший тиждень було дуже важко не тільки фізично, а й психологічно. Вони все робили для того, аби я зійшов. Давили. Я розумів, що є ризик померти. Це як людина, яка біжить в атаку: їй треба добігти до окопу противника, когось там вбити, захопити і закріпитись. Вона знає, що можуть вбити. Але вона біжить не заради того, аби її вбили, а щоб самому вбити і перемогти у цій війні. Це ж саме я робив. Біг туди, розуміючи, що є шанс померти чи отримати великі проблеми зі здоров'ям, але я сподівався перемогти. Всі казали потім: “ну ви ж не добилися нічого...” Як нічого? Нас же звільнили. Просто це така відкладена перемога. Я розумів психологію путіна – що він ніколи не звільнить під час голодування. Треба добитися максимуму, відійти, а потім ця хвиля на всіх наклалась і на прихід Зеленського. Це спрацювало. Але я не знав, що буде Зеленський (сміється).

Спілкувалися з кимось у таборі? Ви ж не просто сиділи цілодобово на самоті?

Так. Ти спілкуєшся із зеками і вертухаєми-наглядачами. 

Мене цікавлять діалоги.

Та, я писав у щоденниках, які зараз вийшли. Важко сказати. Ви повинні розуміти, що я вів велику боротьбу проти путіна, як той Фродо, який тащить своє кільце… і більш маленьку війну – із цими хлопцями у погонах...

Вони усвідомлювали, що є співучасниками злочину?

Ні. Кожен вважає, що вони все роблять правильно. З ними була боротьба за свою гідність. Система розрахована на те, аби тебе знищити як людину, щоб ти став овочем, зомбі, робив усе, як скажуть.

Так це садизм!

Так. Прихований садизм. От вони кажуть: “Твоє ОБСЄ далеко, а ми тут”. І це правда. Від їх волі залежить твоя доля. Вони не хотіли, щоб я помер, але зламати життя – так. А ти не ламаєшся. Вони хочуть, щоб ти стояв ноги рівно, а руки за спиною. Це принизливо. Я не повинен так стояти. А вони: “Будеш, так всі стоять”. Ти повинен звертатися до них “гражданін начальнік”. Тільки так. Ні? На карцер. 

А ті, що в камері з Вами були?

Лабуткі це ж табір. Там в бараках ще більша проблема, бо там половина співпрацюють із адміністрацією. Відкрито як “козли красні”, або як “сучки” – закрито, завербовані. Ти сказав слово, з кимось поговорив – вони все знають вже. Того притягнули, побили – “чого спілкуєшся з Сенцовим?” – і все, він вже з тобою не спілкуєшся. Сів поруч, попив чай, а далі його вже тягнуть в оперчасть – “про що з ним говорив?”. Там такі мутки, що "Гра Престолів" відпочиває. Маленький світ, де і через зеків тебе намагаються теж підломити. Зробити навколо тебе випалене поле, що ти – проблема. Людина – це тварина колективна і через колектив можна робити дуже сильний моральний тиск.

Я з повагою ставлюся до приватності. Можете не відповідати. Та історія, що стала публічною – про вашу дитину. Якась жінка сказала, що дитина від Вас, а Ви кинули... Ми можемо не чіпати цю тему зовсім. 

Я ні від чого не відмовлявся. Я не дуже полюбляю говорити про особисте життя. Але в мене народилась дитина, від жінки, з якою я не живу і ніколи не жив. Я її визнав. У неї моє прізвище. Я її підтримую. 

Ця історія набула публічності тоді ж, коли Ви почали отримувати хейт. Це випадковість? Чи хтось відпрацьовував по Вас – “ От тепер давайте скажемо, що Сенцов – покидьок”.

Це приватна історія, якою скористалися люди, які не дуже мене люблять. 

Ваш тріумвірат – Соболєв, Сенцов, Жадан. Ще що? 

Ми якось пересіклись на початку пандемії, придумали такий проєкт, ютуб-канал, який каже про громадянські речі. Ми хотіли б бути менш політичними. У мене на це є час, інколи зустрічаємось, робимо розмови. 

З якою метою? Це заявка на політичну партію?

Ну яка може бути політична партія? Я стараюсь бути подалі від політичних проєктів. Жадан теж. 

Ну як? Не зовсім. Не так далеко. 

До жодної ж партії він не належить.

Не належить, але ж там ЄС приліпилося одразу...

Ви ж знаєте ЄС, воно завжди кудись приліпляється.

Не знаю, до мене не приліпляється.

Так, Сергій Жадан ставиться до них більш добре, ніж ми. Але наш проєкт не політичний. Ми просто думаємо про те, що у нас не такі усвідомлені громадяни. Ведуться на якісь прості політичні гасла, обирають не ту владу, яку нам би хотілося. Треба розвивати громадянське суспільство, в якому уже потім існуватиме більш правильне політичне. 

Це ж романтизм.

А чому ні? Знаєте, коли я був у в'язниці, я щось теж сказав вертухаю, а він – “а ти романтік!”. Краще бути романтиком, аніж бути негідником. 

Зараз є величезний запит на якусь політичну силу. Бо всі обісралися. Всі, хто позиціонував себе як нову силу. Нас глядачі запитують, чи бачите ви політиків, яким можна довіряти? За кого голосувати? Бо всі, за кого ми голосували, не виправдали наші сподівання. Чи є у Вас амбіції? На політичну діяльність, партію? Чи є розуміння, що якщо Ви вступите на цю стежку, є шалені ризики не виправдати сподівань. А це значить – знівелювати власне ім'я, яке, я переконаний Ви ціните. Знаєте ціну свого імені.

Я не знаю ціни свого імені, але знаю ціну своєї гідності. Я не збираюся в політику. Є приклади, хто обісралися, і хто йшов з хорошими намірами, але теж не змогли нічого зробити. Той самий Славко (Вакарчук), "Самопоміч", певна частина "Слуги Народу", ЄС, інші. Люди, які хотіли зробити, але не змогли. Бути теж таким банкрутом - нахаватись хейта і гімна, й нічого не зробити… ні. 

Дякую за інтерв'ю.

Дякую. Було приємно. 

Ми переходимо на розповсюдження інформації лише у YouTube, Facebook та Тelegram

13:23 / 2 березня 2022

Друзі! Важливо! Ми переходимо на розповсюдження інформації лише в YouTube, Facebook та Тelegram-каналі.

Інформаційні стріми з 8 ранку до 0 ночі у співробітництві з відомими журналістами та блогерами на каналах UMN та skrypin.ua

Наш Facebook: https://www.facebook.com/UkrMediaNetwork

Наш Тelegram: https://t.me/UMNuaНаш Twitter: https://twitter.com/UMN_ua