Порушення норм міжнародного права — «добра» традиція Аляксандра Лукашенки, пише Сяргєй Пульша для "Українського тижня"

Примусова посадка рейсу Ryanair у Мінську стала апофеозом безкарності Лукашенки. Багато хто думає, що білоруський керівник «збожеволів», коли зважився захопити в повітрі міжнародний рейс. Однак насправді він завжди був безумним. Просто раніше весь світ — не тільки «колективний Захід» — спускав його дивацтва на гальмах.

А зараз з’явилася доволі жорстка реакція. Але насправді така відповідь (а може, й жорсткіша) мала б прилетіти Лукашенці значно раніше. Років двадцять тому. І тоді, можливо, світ не опинився б у ситуації, коли в центрі Європи є держава — повітряний пірат.

Перша ластівка

Багато хто знає, що Лукашенка та його найближче оточення живуть в елітному селищі Дрозди в межах Мінська. Однак мало хто пам’ятає, що це селище не завжди було «білоруською Рубльовкою». До 1998 року в Дроздах розташовувалися резиденції послів іноземних держав. Щороку вони «підтверджували» своє місце проживання шляхом оплати оренди ділянок. Так було й на початку 1998-го.

Проте у квітні того самого року дипломатам запропонували покинути вже оплачене житло під приводом капітального ремонту селища, зокрема каналізації та водопроводу. Натомість їм пообіцяли квартири в центрі міста, або «будинки підвищеної комфортності», або ділянки для будівництва нових резиденцій. Виїхати з території комплексу потрібно було до 10 червня.

Посли відмовилися покидати Дрозди й заявили, що рішення білоруської влади суперечить Віденській конвенції, згідно з якою житло дипломатів і територія посольств є недоторканними. Посол США Деніел Спекгард на пресконференції розповів про ситуацію та заявив, що в реконструкцію резиденції США було вкладено приблизно $800 тис., і зазначив, що за весь час проживання в Дроздах у нього ніколи не було проблем ні з водопроводом, ані з каналізацією.

«Не було — то будуть!», — вирішив Лукашенка. Наступного дня в резиденціях дипломатів відключили електрику, воду й телефонний зв’язок. Ба більше, коли посли поверталися із зустрічі в білоруському МЗС, то виявили біля воріт житлового комплексу екскаватор і велику канаву, що перекривала дорогу. Багато хто з них запам’ятав, що поки інші вирішували, що робити, посол Франції Бернар Фасьє витяг з багажника свого автомобіля велосипед і поїхав до себе додому. Інші поверталися пішки.

Але не всім пощастило так, як Фасьє. Коли американський посол дійшов до своєї резиденції, то побачив там робітників, які… заварювали ворота! До того ж вони проникли на територію резиденції, яка вважається територією США. На запитання, що вони тут роблять, робітники просто розбіглися.

Також дипломатам видали тимчасові посвідчення особи для в’їзду в їхні резиденції, а щоб привести когось у гості, пройти від одного будинку до іншого чи зустрітися з колегами, вони мали просити про спеціальний дозвіл у служби безпеки Лукашенки.

18 червня Лукашенка оголосив Дрозди власністю уряду. Комплекс закрили на ремонт. Через чотири дні посли 22-х країн покинули Білорусь.

Переговори про повернення дипломатів тривали кілька місяців. Більшість із них повернулася в січні 1999 року. Посол США — лише у вересні 1999-го, після вирішення питання про компенсацію за втрачену резиденцію і запевнень з боку білоруського уряду про подальше дотримання Віденської конвенції про дипломатичні відносини.

Усі представники іноземних місій розмістилися в нових резиденціях, розкиданих по місту. У Дроздах Лукашенка довгий час жив сам.

До речі, після скандалу керівник Білорусі потрапив під перші в житті санкції — наслідком протистояння в Дроздах стала заборона для 130 білоруських чиновників, зокрема й самого Лукашенки, в’їзду до США й країн Євросоюзу. Але протрималися ці санкції недовго — до врегулювання конфлікту.

Ну що, по пиву?

У 2001 році в Білорусь вирішила прийти російська пивоварна компанія «Балтика». До того ж не просто прийти, а з величезними (тоді) планами. Навесні 2001 року Лукашенка на зустрічі з генеральним директором ВАТ «Пивоваренная компания «Балтика» Таймуразом Боллоєвим домовився про реконструкцію «Балтикой» мінського пивоварного заводу «Крыніца» вартістю $50 млн. Після завершення першого етапу інвестиційної програми потужність заводу мала досягти 10 млн дал пива на рік. Остаточна реалізація програми дала б заводу змогу виробляти 15 млн дал пива на рік. Білоруси тоді споживали лише 26—27 літрів на людину на рік. Отже, реконструйована «Балтикой» «Крыніца» мала виготовляти більш ніж половину пива, яке споживають білоруси. Дехто сприйняв це за спробу «Балтики» монополізувати білоруський ринок.

Проте за такі потужні інвестиції Білорусь обіцяла здійснити додаткову емісію акцій «Крыніци» й передати «Балтике» контрольний пакет акцій (51%) підприємства. Завод «Крыніца» був майже повністю державним: 90% його акцій належали державі, а 10% — трудовому колективу.

«Балтика» взялася за справу й за пів року вклала в «Крыніцу» $10,5 млн і повністю переобладнала два цехи.

Натомість білоруський уряд з виконанням своїх зобов’язань не поспішав. По-перше, російський інвестор так і не дочекався схвалення білоруського уряду на додаткову емісію акцій «Крыніци». По-друге, місцеві чиновники висловлювали справедливі побоювання, що «Балтика» може «задавити» інших виробників ячмінного напою. Але замість створювати конкуренцію російському виробнику, надходили пропозиції віддавати петербурзькому підприємству не 50% акцій «Крыніци», а максимум 30%.

А потім сторони взагалі посварилися. Своєрідним каталізатором став телесюжет про пригоди «Балтики» в Мінську, який показали по НТВ. Наступного дня Лукашенка заявив: «Передайте Боллоєву, що якщо ще раз по НТВ або інших шахрайських ЗМІ побачу замовні матеріали, то «Балтики» тут не буде, як і жодних інших російських фірм».

У середині лютого 2002 року «Пивоваренная компания «Балтика» згорнула інвестиції та звернулася до міжнародного комерційного Арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті росії з позовом проти «Крыніци». «Балтика» вимагала від білоруського уряду повернути гроші, вкладені в реконструкцію, і, звісно, виграла всі процеси. Однак повернення коштів затягнулося до 2006 року.

Кордон на замку

Наступний дипломатичний конфлікт стався, коли Білорусь виплатила борги перед «Балтикой». 15 серпня 2007 року офіційний Мінськ відмовив у в’їзді в країну низці високопоставлених польських політиків. Польські політики мали намір приїхати в Гродно, щоб узяти участь у церемонії з нагоди дня польської армії — просто покласти квіти до могил польських воїнів на білоруській землі. Однак тоді саме тривав скандал зі Спілкою поляків: влада намагалася «підім’яти під себе» цю організацію. Як наслідок, виникли дві спілки поляків: лояльна до білоруської влади, але не визнана Варшавою, і визнана Варшавою, але не зареєстрована білоруською владою. Польські політики їхали на заходи саме «нелояльної» спілки.

Лідер польської партії «Громадянська платформа» Дональд Туск разом з двома депутатами польського сейму безрезультатно намагався перетнути білоруський кордон. А за кілька годин до того в Білорусь не впустили заступника голови сенату Кшиштофа Путру з керівної партії «Закон і справедливість» та керівника парламентської групи «Солідарні з Білоруссю» Роберта Тишкевича. Радника уряду Польщі Міхала Дворчика, який уже в’їхав у Білорусь, притримали на кордоні й відпустили після перевірки документів. Білорусь політик вирішив покинути сам.

Офіційний Мінськ свої дії пояснив тим, що Дональд Туск і Кшиштоф Путра потрапили в список «небажаних осіб».

Інцидент на кордоні коментував не тільки білоруський МЗС, який засудив «поїздки з метою політичних спекуляцій», «використання польської національної меншини в Білорусі для отримання додаткових дивідендів на внутрішньополітичному полі Польщі», а й КҐБ, який розцінив дії польських політиків як «навмисну провокацію та лобіювання інтересів своєї партії через групу етнічних поляків». З КҐБ повністю солідаризувався Лукашенка. «Білорусь є суверенною, незалежною державою, і їй не потрібні вояжери, як ці польські чиновники, що намагалися всупереч офіційній забороні на в’їзд у нашу країну перетнути білоруський кордон, — заявив він. — Ми дали їм по морді й правильно зробили», — підсумував він цю історію й зазначив, що поляки їхали в Білорусь для здійснення «провокації».

Так чи інакше — «лобіювання» вдалося. Туск і його партія ті вибори виграли, і з 16 листопада 2007 до 22 вересня 2014 року Дональд Туск був прем’єр-міністром Польщі. У грудні 2014 року він склав повноваження прем’єра, щоб стати головою Європейської ради. Що вкотре засвідчило: язика в політиці краще не розпускати.

Найбільш ворожий друг

Але не варто думати, що «під роздачу» потрапляли тільки громадяни «ворожого Заходу». 26 серпня 2013 року в Мінську заарештували гендиректора російського «Уралкалия» Владіслава Баумґертнера. Його затримали на вильоті з Мінська після зустрічі з прем’єр-міністром Білорусі, до того ж перебував він у країні на письмове запрошення прем’єра.

Офіційно Баумґертнера, який був також головою Наглядової ради ЗАТ «Белорусская калийная компания» (БКК), і ряд посадових осіб БКК звинуватили в зловживаннях службовими повноваженнями в корисливих цілях і завданні істотної шкоди державним і громадським інтересам Білорусі. «Щодо причетності до протиправної діяльності буде здійснено правову оцінку дій також й інших осіб, зокрема одного з акціонерів «Уралкалия» Сулеймана Керімова», — заявив тоді начальник відділу інформації та зв’язків з громадськістю Слідчого комітету Павал Траулько.

Обсяг розкрадань і завданої Білорусі шкоди слідчі оцінили в $100 млн. Згідно з озвученими білоруською стороною звинуваченнями, гендиректору «Уралкалия» загрожувало до 10 років позбавлення волі.

Баумґертнер потрапив у немилість через фінансові інтереси Лукашенки. У 2012 році Сулейман Керімов купив контрольний пакет акцій «Уралкалия» і поглинув російський «Сильвинит». Лукашенка влітку 2012 року обмовився про можливий розрив відносин з «Уралкалиєм», а до кінця того року видав указ, згідно з яким білоруські добрива можна експортувати й через інші канали.

Керімов тоді приїхав до Лукашенки, і після переговорів сторони заявили про наміри й далі співпрацювати в рамках БКК. У травні 2013 року Керімов знову зустрівся з Лукашенкою, після чого звучали аналогічні заяви. Але через кілька днів після зустрічі гендиректор «Беларуськалия» Валерий Кірієнко заявив, що «Уралкалий» продає через БКК лише близько 20% добрив, а решта 80% реалізує через власного трейдера — «Уралкалий Трейдинг СА». «Хоча в обґрунтуванні створення БКК було чітко записано, що всі потоки «Уралкалия» й «Белоруськалия» потрібно продавати через товаропровідну мережу нашого спільного трейдера, на жаль, російська сторона своїх зобов’язань не виконала», — сказав Кірієнко, який, звісно, вже забув про згаданий указ Лукашенки.

30 липня «Уралкалий» заявив про вихід з БКК, яка забезпечувала 43% світового експорту хлоркалію. У серпні Баум­ґертнера заарештували.

У білоруському СІЗО він провів місяць. Наприкінці вересня 2013 його перевели під домашній арешт. Цьому передувала зустріч Лукашенки з путіним у Сочі. Але повернутися на росію Баумґертнер зміг тільки після того, як Керімов і його партнери в листопаді 2013 року продали «Уралкалий» друзям Лукашенки: ОНЕКСІМу Міхаїла Прохорова й «Уралхиму» Дмітрія Мазепина. Через два дні після оголошення про угоду влада Білорусі погодилися на екстрадицію Баумґертнера. Що означає: «топ» «Уралкалия» був заручником, щоб шантажувати Керімова.

Після екстрадиції Баумґертнер провів ще місяць у слідчому ізоляторі «Водник» у Москві, після чого запобіжний захід змінили на домашній арешт, а 24 лютого 2015 року його звільнили «за відсутністю складу злочину».

Український фронт

Ну, а Україну особливо зацікавить історія, що відбулася зовсім недавно. 10 вересня 2020 року посол України Ігор Кизим повертався в Білорусь, звідки раніше його відкликали до Києва для консультацій. На кордоні його автомобіль оглянули білоруські прикордонники й так порушили норми міжнародного права.

Кизим направив у МЗС республіки ноту у зв’язку з перевіркою білоруськими прикордонниками його автомобіля при перетині кордону. У прикордонного комітету Білорусі заявили, що співробітники відомства діяли «згідно зі стандартною процедурою» й не порушували Віденську конвенцію.

Ноту Кизима офіційний Мінськ просто проігнорував. Відповіді на неї не було.

Усе перелічене — лише найяскравіші моменти порушення Лукашенкою власних і міжнародних договорів. Їх за 26 років влади було більш ніж удосталь. І з цього випливає те, що диктатури повинні отримувати «по руках» відразу ж. Інакше вони сприйматимуть реакцію міжнародної спільноти як слабкість, а отже — дозвіл діяти дедалі жорсткіше. Бо такою є логіка розвитку диктаторських режимів. 

Друзі! Важливо! Ми переходимо на розповсюдження інформації лише в YouTube, Facebook та Тelegram-каналі.

Інформаційні стріми з 8 ранку до 0 ночі у співробітництві з відомими журналістами та блогерами на каналах UMN та skrypin.ua

Наш Facebook: https://www.facebook.com/UkrMediaNetwork

Наш Тelegram: https://t.me/UMNuaНаш Twitter: https://twitter.com/UMN_ua