НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Запасний командний пункт. Коли РНБО стає спасінням для президента

15:40 / 3 квітня 2021

Ще ніколи Рада національної безпеки і оборони України не була такою впливовою, як сьогодні. Принаймні ніколи раніше її рішення не викликали такого шквалу емоцій у суспільстві та не були аж такими очікуваними. Зазвичай скромний та спокійний координаційний орган розійшовся не на жарт. Багато кому це подобається, декому ні, хтось просить продовжувати, а дехто оцінює таку активність доволі скептично. Врешті, у переліку функцій, визначених Законом «Про Раду національної безпеки і оборони України», справді немає пункту про необхідність створення сенсацій. А втім, часи, коли РНБО була місцем почесного заслання старих відпрацьованих кадрів, схоже, таки минули, пише Роман Малко для "Українського тижня".

На світ Божий Рада національної безпеки і оборони з’явилася завдяки ухваленню 28 червня 1996 року Конституції України (вона передбачила таку можливість у статті 107), а також указу президента № 772 від 30 серпня 1996 року. Доти безпековою проблематикою опікувалися дві різні структури, інтереси яких суттєво перетинались. Рада оборони України (РОУ) була створена парламентом у жовтні 1991 року як колегіальний орган для захисту суверенітету, вироблення стратегії у сфері оборони і держбезпеки, оцінювання загроз та контролю за підтриманням обороноздатності України. До складу РОУ входили президент (як голова), спікер ВРУ, прем’єр-міністр, деякі міністри та керівники силових відомств. Секретарем призначили Мирослава Вітовського. Окрім Ради оборони, президент (чи то на противагу, чи з якоюсь іншою метою) створив собі 3 липня 1992 року ще й Раду національної безпеки України — консультативно-дорадчий орган, завданням якого стала підготовка пропозицій та проєктів рішень глави держави щодо реалізації політики у сфері захисту національних інтересів та забезпечення нацбезпеки України. Секретарем ради спочатку призначили Володимира Селіванова, а згодом, із приходом до влади Леоніда Кучми, — Володимира Горбуліна, якого Кучма добре знав ще з Дніпропетровська.

Стало очевидно, що існування двох схожих структур недоцільне, тож під час написання Конституції їх вирішили об’єднати. Очолити й розбудувати новостворену РНБО України президент Кучма доручив, знову-таки, Володимиру Горбуліну. Той довіру оцінив та побудував орган виключно «під президента». І не лише задля того, щоб забезпечити гаранта максимумом точної інформації та допомогти йому виробляти власну позицію з тих чи інших питань, як сам якось пояснював. РНБО мала стати додатковою опорою президентської влади, а коли треба — то й інструментом для забезпечення її стійкості. Про те, що така візія в умовах перманентного протистояння президента й парламенту не могла задовольнити представників законодавчої гілки влади, годі й казати. Після ухвалення Радою «Концепції основ політики національної безпеки України» Горбулін так і не зміг переконати нардепів підтримати ще й закон про РНБО. Для цього знадобилось понад рік зусиль. Його активність і бажання втручатися в процеси депутатам явно не подобалися: вони відчували загрозу. Відверто заявляли, що є великий ризик перетворення РНБО на необмеженого диктатора, і навіть вимагали від президента відставки Горбуліна.

Проте ризики виявилися перебільшеними. Ані за президенства Кучми, ані за його наступників РНБО жодного разу не зуміла перетворитися на монстра. Та, звісно, цей інструмент неодноразово використовувався для впливу на опонентів глави держави. Саме з боку РНБО було завдано перших ударів по прем’єр-міністру Павлу Лазаренку, який виявився занадто самостійним гравцем і «не узгоджував із главою держави своїх дій». Із закритого засідання РНБО почався процес його розвінчання. Але повноцінно пускати в дію весь гіпотетичний інструментарій органу ніхто ніколи не наважувався, та це й було практично нереально. По-перше, міць та можливості РНБО завжди залежали від конкретної людини, яка її очолювала, як і від бажання самого президента делегувати їй ті чи інші повноваження. По-друге, при всій своїй роздутій загрозливості реального впливу РНБО не могла мати. Згідно з Конституцією, вона є органом, який «координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони», тож її можливості вельми обмежені. Зокрема обмежені бажанням чи небажанням інших структур виконувати ті чи інші завдання. Яскравий приклад — нинішні санкції щодо Віктора Медведчука та людей із його оточення. Практична їхня реалізація явно гальмується на рівні виконавців, і є ризик, що всі зусилля будуть зведені нанівець. По-третє — РНБО завжди вважалася місцем почесного заслання, де ще не списані, але тимчасово непотрібні люди з близького оточення глави держави могли перебути важкі часи та дочекатися свого «зоряного часу». Так повелося ще з часів Кучми. Позбувшись занадто активного Горбуліна, який своїм вірним служінням завдавав чимало клопотів, Кучма спочатку тимчасово поселив у кріслі секретаря РНБО свого конкурента на виборах Євгена Марчука, перетворивши його на союзника. А за кілька років відправивши Марчука керувати міністерством оборони, призначив секретарем РНБО Володимира Радченка, якого перед тим звільнив із посади голови СБУ, розчистивши місце для Ігоря Смешка — відомого нині політичного діяча, очільника партії «Сила і честь».

Але найголовніше — через те що повноваження РНБО не вповні прописані в законі, Рада нацбезпеки, замість того щоб досконало виконувати свої функції, була допоміжним органом президента і використовувався переважно у тактичних цілях. Відповідно, його діяльність активізувалася залежно від потреб глави держави. Коли ситуація рухалась не в тому напрямку, в якому він хотів би, президент згадував, що має ще один запасний аеродром, із якого можна спробувати злетіти чи принаймні запустити винищувачі. Найбільш активно й часто цією можливістю намагався свого часу скористатися Віктор Ющенко. Спочатку, призначивши секретарем РНБО Петра Порошенка, він намагався урівноважити вплив прем’єр-міністерки Юлії Тимошенко. Втім, ця затія переросла в гучний конфлікт і закінчилася тим, що президент був змушений позбутися обох «любих друзів», підписавши укази про їхню відставку. Згодом неконтрольованість іншого прем’єр-міністра, Віктора Януковича, Ющенко спробував урівноважити призначенням на посаду секретаря РНБО іншого «донецького», Віталія Гайдука. Втім, і цей замисел не дав бажаного результату. Самодостатній олігарх Гайдук відмовився грати в чужу гру. Заявив, що працюватиме виключно в межах прописаних повноважень, і доволі швидко написав заяву про відставку.

Саме в розпал політичної кризи, коли конфлікт між президентом Ющенком з одного боку і парламентом та урядом (читати — Коаліцією національної єдності сформованої з Партії регіонів, Соціалістичної партії України та Комуністичної партії України) — з іншого досяг свого апогею, Гайдуку знайшли заміну в той самий день. З лави запасних президент покликав свого доброго приятеля, політичного старожила і двічі спікера Верховної Ради Івана Плюща. Аналітики відразу заговорили, що глава держави готується до загострення ситуації, якщо домовитись із прем’єр-міністром Януковичем та парламентською більшістю полюбовно не вдасться. Руками РНБО він, мовляв, спробує відправити уряд у відставку, і саме для цього йому потрібен Плющ, який облаштує в РНБО другий секретаріат президента та піде війною на Уряд та Раду. Втім, ніякої війни влаштовувати ніхто не збирався.

Призначати Плюща полководцем було б, мабуть, занадто сміливо, але перемовник та підкилимний гравець із нього справді був знаменитий. У результаті за два тижні конфлікт між президентом, парламентом та урядом вдалося пригасити. О пів на четверту ранку 27 травня 2007 року президент Віктор Ющенко, прем’єр Віктор Янукович та голова ВРУ Олександр Мороз оголосили про завершення політичної кризи в Україні та проведення позачергових парламентських виборів. Іван Плющ іще досидів у кріслі секретаря РНБО, доки ситуація не стабілізувалася, не відбулись вибори, а новоспечені депутати не прийняли присяги, та й пішов. Але й це ще не все. Місце Плюща згодом посяде Раїса Богатирьова, яка доти була координаторкою парламентської коаліції національної єдності, а ще завжди була людиною Ріната Ахметова. Якщо пригадати, що очільницею нового уряду стала тоді знову заклята соратниця Віктора Ющенка Юлія Тимошенко, то неважко здогадатися, що призначення Богатирьової було не чим іншим, як черговою спробою урівноважити вплив прем’єрки. Саме через РНБО Ющенко намагався протидіяти Тимошенко й робив це доволі успішно.

З приходом до влади Януковича Рада нацбезпеки і оборони перестала відігравати ту роль, яку періодично відігравала в часи Кучми та Ющенка, перетворившись на місце для працевлаштування близьких та соратників політиків. Лише після Революції гідності та з початком війни з росією позиції РНБО відновилися, а його вплив на процеси суттєво зріс. Посприяли цьому не лише обставини, які вимагали ухвалення складних рішень (що завжди легше робити колективно), а й прізвища людей, яким довелося очолити цей орган. І все ж таку значущість, як за президенства Зеленського, РНБО навряд чи колись мала. Та шукати причини цього, проводячи аналогії з епохою, скажімо, Ющенка, коли президент змушений був використовувати свій запасний командний пункт, щоб впливати на непідконтрольний парламент чи розрулювати політичну кризу, все ж не варто. Певна схожість у цих процесів, звичайно, є. Та у випадку президента Зеленського все простіше. Не забуваймо, що завдяки своїм розмитим повноваженням РНБО є допоміжним органом глави держави, який часто використовувався як пожежна команда. І в ситуації, коли всі довкола, надимаючи щоки, невідомо чим займаються, хтось таки мусить працювати, а Зеленському сьогодні і оправді треба на когось спертися. А якщо варіантів небагато, то й вибір невеликий. 

Держсекретар США обговорив з генсеком НАТО російські війська біля кордону України

21:00 / 12 квітня 2021

Державний секретар Антоні Дж. Блінкен розмовляв сьогодні з генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом перед його поїздкою до Брюсселя, Бельгія. Секретар Блінкен та генеральний секретар Столтенберг обговорили низку питань, включаючи негайну необхідність припинення росією агресивного військового накопичення вздовж кордонів України та окупованого Криму

йдеться у повідомленні пресслужби Держдепу США

Як повідомляє UMN.UA з посиланням на Держдеп США, Блінкен та Столтенберг також обговорили перспективи просування миру в Афганістані, а також плани майбутнього Саміту НАТО.