НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Загиблі на фронті в лютому 2021-го: обличчя й історії 11 героїв

12:55 / 1 березня 2021

Таких великих втрат за один місяць українське військо на Сході не знало ще з минулої весни.

Дмитро Власенко. Назарій Поліщук. Олексій Подвезенний. Олександр Глушко. Владислав Лященко. Олександр Войтенко. В’ячеслав Олексієнко. Дмитро Мироненко. Сергій Петраускас. Дмитро Сардак. Сергій Моісеєнко.

Одинадцять героїв, які не дочекалися нової весни. Вони загинули внаслідок бойових дій на Донбасі в лютому 2021 року. Загинули за незалежність України, за кожного з нас.

Ще 25 воїнів отримали бойові поранення. Обстрілів за місяць офіційно зафіксовано 180, йдеться в статті "Новинарні". 

1. Дмитро Власенко

“Чесний, щирий, дуже добрий” – так відгукуються про Дмитра Власенка побратими по службі.

38-річний боєць більше трьох років прослужив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти ВМС ЗСУ, що дислокується в Маріуполі. Брав участь в АТО і ООС як на Донеччині, так і на Луганщині.

Старший матрос, старший стрілець 2-го десантно-штурмового відділення 2-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти.

Дмитро народився 19 серпня 1982 року в селі Грушівка Первомайського району Миколаївської області. Цікавився біологією, екологією, тваринним та рослинним світом – загалом, надзвичайно любив природу.

Наприкінці 2019 року створив у фейсбуці спільноту Ліс/Forest, присвячену обговоренню та поширенню “наукових, освітніх та естетичних матеріалів”. У цій групі можна помилуватися неймовірними фотографіями українських (і не лише) лісів та інших природних куточків та явищ в усі пори року.
У виписаних Дмитром правилах спільноти заборонялися, серед іншого, дописи російською мовою.

Також він дуже любив читати – навіть на передовій мав при собі чималу бібліотеку. Останній допис Власенка у фейсбуці також присвячений книжкам.

“Цінності! Мої знайомі, з «важких цивільних буднів», виставляють на своїх сторінках в соцмережах придбані автівки, породистих собак, свою присутність за переповненим столом з їдлом в пластиковому посуді. Ну що ж… Похизується відпочинком і один з підрозділів морської піхоти при виконанні”, – підписав Дмитро світлину з двома чималими стосиками книжок.

Після завершення першого терміну контракту він повернувся додому. Але ненадовго – війна покликала знову.

“Дмитро був якраз із тих бійців, які взірцеві у всьому. Найкращі бійці, які й люди хороші, і бійці відмінні, і спеціалісти хороші”, – каже заступник командира 503 обмп Петро Олексюк.

“Дуже добра людина, відважна. Завжди був відданий своїй справі. Дуже любив Україну”, – додає побратим по службі Віталій Алєксєєв.

2 лютого на бойовій позиції поблизу Шумів Донецької області Дмитро Власенко отримав важке поранення снайперською кулею. Військові медики майже годину боролися за його життя, але, на жаль, виявилися безсилими.

Поховали Дмитра в рідній Грушівці.

Залишилися батьки і сестра.

2. Назарій Поліщук

14 лютого у 24-річного Назарія Поліщука закінчувався військовий контракт. На рідній Черкащині його з нетерпінням чекали батьки, троє молодших братів і старша сестра.

Він пішов на війну добровольцем у 2017-му. Став до лав 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, яка базується на Одещині. Звання – старший солдат.

Народився воїн 18 жовтня 1996 року в селі Вотилівка Лисянського району на Черкащині, в сім’ї християн-баптистів.

“Сім’я дуже побожна, всі ходять до церкви. Назарій теж ходив. А в школі він був спортсменом. Найкраще грав у футбол, волейбол, баскетбол. Можна сказати, рівних йому не було. Дуже товариський, у нього багато друзів, його всі знали”, – розповів місцевий мешканець, який знав Поліщука зі школи.

За словами нинішньої директорки школи Людмили Волковінської, під час навчання Назар “зірок із неба не хапав, але був спортивним, комунікабельним хлопцем”. Тож недарма мріяв стати вчителем фізкультури, закінчив Корсунське педучилище.

Закохався в дівчину із сусіднього села, фактично у 18 років став батьком. Але сім’я не склалася. Назаровій донечці вже 6 років, її мати вийшла заміж за іншого чоловіка.

Нове кохання знайшов і Назарій – на Донеччині, де служив. Побратимам розповідав, що з красунею Вікторією з Курахового мріє побратися невдовзі після повернення до мирного життя.

“Ми ніколи тебе не забудемо… Ти назавжди в наших серцях(” – написано тепер на аватарці Вікторії у фейсбуці.

Життя Назара Поліщука обірвалося 6 лютого, за тиждень до закінчення контракту. Разом із товаришем по службі Олексієм Подвезенним він підірвався на невідомому вибуховому пристрої під час висування на позиції ВОП поблизу Новомихайлівки (під Мар’їнкою Донецької області).

Поховали Назара в рідній Вотилівці.

Залишилися батьки, троє братів та сестра.

3. Олексій Подвезенний

Олексій Подвезенний народився 5 червня 1997 року в селі Красний Деркул Станично-Луганського району.

У війську з 18 років. Закінчивши школу в сусідній Красній Талівці, хлопець був призваний на строкову службу в ЗСУ. А потім вирішив і надалі захищати рідну Луганщину й уклав контракт на продовження служби.

Солдат, військовослужбовець 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.

“Це був дуже добрий, усміхнений хлопець. Доброзичливий, із ним багато хто дружив – він такий відкритий, привітний. Дуже любив риболовлю, часто бігав вудити рибу на річку”, – пригадує вчителька, яка в середніх класах викладала у Подвезенного українську мову.

Директор Красноталівської школи Олена Чепель теж запам’ятала Олексія як дуже доброго хлопця: “От ніякої агресії, характерної для нинішніх підлітків, у нього ніколи не було. Це був звичайний хлопчик, дуже старанний і сумлінний. Любив поганяти м’яча з хлопцями. Він ріс у простій родині. Тато в нього працює кочегаром на заставі, мама – на сільськогосподарському підприємстві, на току”.

6 лютого 23-річний Олексій Подвезенний підірвався на міні поблизу села Новомихайлівка на Донеччині разом зі своїм майже ровесником Назарієм Поліщуком. Обоє загинули на місці. Ще один їхній побратим отримав серйозні травми, за його життя продовжують боротися лікарі.

Поховали юнака в рідному Красному Деркулі.

Залишилися батьки і сестра.

4. Олександр Глушко

Олександр народився 11 листопада 1984 року в селі Рунівщина Полтавської області. За цивільним фахом був кухарем. Поки жив у рідному селі, працював у фермерському господарстві. Останнім часом разом із дружиною й двома дітьми мешкав у Полтаві, проте свою малу батьківщину, де досі мешкає мама, не забував – усі разом приїздили в Рунівщину на літні канікули, у відпустку тощо.

“Дуже добра людина була насправді. З дитинства добрі тільки спогади – і допомагав завжди, і на святах завжди веселились”, – розповідає сусід Глушка Сергій Медведєв.

“У мене навчалася донечка Лізочка. Вона дуже любили свого батька. Щоразу мені розказувала, що з нетерпінням чекає його. І завжди казала: «Тато приїхав, він привіз подарунки!». Я зустрічалася з татом, коли він приходив забирав її після уроків. Вона стрибала до нього на руки. Просто була щаслива бачити його. Вона його копія зовсім”, – каже вчителька Галина Плахотна.

У військо Олександр прийшов у січні 2019-го, на початку лютого був зарахований до списків 81-ї окремої аеромобільної бригади. А в ООС потрапив у зону відповідальності 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

Солдат, водій-кулеметник інженерно-саперного взводу 5-ї батальйонної тактичної групи.

“Сашко прийшов до нас на службу в 2019 році. Це була чуйна й порядна людина, сім’янин. Завжди допомагав своїм побратимам і друзям. Сумлінно виконував поставлені завдання, незалежно від того, небезпечні вони були чи буденні”, – розповів заступник командира військової частини А1493 (5 бтгр) Петро Гоц.

У зоні проведення ООС 36-річний воїн пробув близько дев’яти місяців.

“Ми з ним неодноразово виконували бойові завдання. Олександр завжди був позитивною людиною. Він завжди допоможе БМП підлаштувати, щоб воно виїхало в робочому, нормальному стані, так само злагодити особовий склад”, – поділився спогадами однополчанин Руслан Климчук.

Того фатального дня 11 лютого Сашко облаштовував позиції неподалік Зайцевого на Донеччині.

“Він був дуже порядним. Вражав своєю простотою, завжди готовий допомогти. Ніколи не уникав завдань, які б небезпечні вони не були. Першими на війні гинуть ті, хто не ховається за спинами друзів. Олександр загинув, коли обладнував позицію. Її треба було підкріпити, щоб була безпечніша для його товаришів. Такі роботи, звичайно, ризикові” – розповідає майор Гоц.

Саме під час цієї роботи ворожий снайпер поцілив солдатові чітко у спину. Куля вийшла навиліт з грудей, не залишивши воїну шансів на життя. Побратими встигли евакуювати його до лікарні в Бахмуті, але медики виявилися безсилими.

Поховали Олександра Глушка на цвинтарі біля Рунівщини, поруч із могилою батька.

Залишилися мати, дружина да двоє дітей – 11-річний син і 9-річна донька.

5. Владислав Лященко

Владиславові було 24. Він народився 16 червня 1996 року в Горлівці.

Мешкав у місті Кілія Ізмаїльського району Одеської області, працював на м’ясомолочному підприємстві “Титан”.

За інформацією видання “Думская”, Влад був із сім’ї вимушених переселенців з окупованої Горлівки. Тож у військо пішов цілеспрямовано – щоб відвоювати у загарбників своє рідне місто.

Контракт зі Збройними силами підписав у 2020-му. Служив у 28-й одеській бригаді ім. Лицарів Зимового походу.

11 лютого близько 20:45 російські найманці розстріляли позиції ЗСУ під Новомихайлівкою на Донеччині з великокаліберного кулемета. Під прикриттям кулеметного вогню працював і ворожий снайпер. Владислав Лященко загинув на місці.

Поховали бійця в Кілії.

Залишилися батьки та молода дружина.

6. Олександр Войтенко

46-річний капітан Олександр Войтенко був кадровим військовим. Він народився 30 листопада 1974 року в Полтаві. Закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище. Військову службу проходив на офіцерських посадах у складі 23-го окремого прикордонного загону спецпризначення у Кременчуці, згодом – в “Альфі” СБУ та в МВС. Звільнився у запас.

А в березні 2018 року поновився на службі й добровільно пішов на фронт – у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пізніше перевівся у 5-ту батальйонну тактичну групу 81-ї окремої аеромобільної бригади (командир взводу вогневої підтримки), в якій проходив службу до направлення в район проведення ООС.

На передову Олександр прийшов до 59-ї окремої мотопіхотної бригади як відкомандирований.

“Він завжди усім допомагав. Хлопці зверталися до нього з багатьох питань. Автомобілі тоді мало у кого були, а у нього був. Він ніколи не відмовляв вирішити і службові питання, і особисті”, ‒ згадує знайомий Олександра Юрій Сачук, який служив разом із ним ще раніше.

“Дуже хороший друг. Кажуть, що друзів багато не буває. Та він був одним із тих людей, які постійно могли прийти на допомогу. Дуже хороша людина, дуже хороша”, ‒ каже товариш капітана Войтенка Сергій Федоренко.

“Він був дуже принциповим і завжди стояв за правду. За чотири роки, коли кожен день поруч, уся людська гниль випливе. А він був справжнім, батьки виховали в ньому гідну людину”, – розповідає колишній однокурсник Олександра по училищу Єгор.

Із дружиною Наталею Сашко був разом з 1998 року. Це була справжня, велика любов.

“Напередодні, 13 лютого, ми говорили з ним по телефону близько 12 ночі. Наступного дня у мене був вихідний, і він сказав, що до 10-ї години ранку дзвонити не буде, щоб я виспалась. Був День закоханих, я прокинулася і набрала його номер приблизно о 9:43. Але він був поза зоною. Як і інші його номери. Я подумала, що, можливо, зайшов у штаб, там зв’язку немає. Минула година, друга, а зв’язку з чоловіком не було. Я нервувала, набирала його, але безуспішно. Мені залишалося тільки чекати. Згадала, що він там втратив свої окуляри, вирішила сходити і купити йому нові. Хотіла відразу відправити їх поштою, знову набрала, щоб уточнити адресу відділення. Але він продовжував бути поза зоною”, – розповіла Наталя журналістам.

Олександра не стало 14 лютого о 9:30. Разом із побратимами – земляком із Полтавщини В’ячеславом Олексієнком та харків’янином Дмитром Мироненком – під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині він отримав несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62, які були встановлені у шаховому порядку.

“За півтора тижня до загибелі у нього піднялася температура – була проблема зі щелепою, вона опухла. Я дуже його просила весь цей час: Сашо, ляж у госпіталь, у тебе температура, тобі погано. Але він весь час знаходив відмовки: якусь справу потрібно закінчити, не міг кинути молодих солдатів, ніким було його замінити, нікому служити. Він уже зв’язався з лікарями з Київського госпіталю, які раніше його оперували, вони попросили надіслати знімок. Я так просила його зробити цей знімок і поїхати в госпіталь… Але він постійно повторював: “Не можу кинути пацанів. Так треба, Зайко”, – переповідає Наталя.

Поховали капітана Войтенка на Алеї Героїв Свіштовського кладовища в Кременчуці (саме в цьому місті мешкає сім’я Войтенків).

Залишилися дружина та син.

7. В’ячеслав Олексієнко “Самурай”

В’ячеслав народився 17 квітня 1987 року в Кременчуці на Полтавщині. До війни працював у службі безпеки магазину “Нова лінія”.

Воював в АТО у складі третьої хвилі мобілізації у 2014-2015 роках. Після демобілізації та недовгого цивільного життя повернувся на війну – уклав контракт на проходження військової служби у 5 бтгр 81-ї ОАЕМБр, яка постійно перебувала на фронті.

“Я захищаю свій власний дім, свою державу, розумних і талановитих людей”, – написав Славко в коментарях під одним із дописів у фейсбуці, відповідаючи промосковському тролю на запитання, за що він воює.

“Ми були з ним у різних ротах танкового батальйону, це третя хвиля. Він був дуже чесним і відданим своїй справі, тямущий механік, водій, дуже світла людина. Комбат дав йому позивний “Самурай” за тату, які у нього були”, – сказав про нього один із його товаришів по службі Микола.

“Дуже фахова людина, дуже грамотна. Увесь час займався спортом, удосконалювався”, ‒ каже побратим В‘ячеслава Олег Штефан.

Коли Славко повернувся додому після мобілізації, усі рідні вмовляли його більше не йти на війну – бо ж єдиний син у матері, має сім’ю, є про кого дбати… Власних дітей В’ячеслав народити не встиг, але сини дружини називали його татом.

Проте В’ячеслав на вмовляння не піддався і знову пішов у військо. Півтора року тому він одружився вдруге.

Солдат Олексієнко загинув 14 лютого близько 9:30 разом із земляком з Полтавщини Олександром Войтенком та харків’янином Дмитром Мироненком. Під час переміщення на позиції неподалік селища Новолуганського на Донеччині всі троє бійців отримали несумісні ж життям поранення внаслідок підриву п’яти мін ТМ-62.

Поховали солдата Олексієнка в один день із капітаном Войтенком на Алеї Героїв кладовища в Кременчуці.

Залишилися батьки і дружина.

8. Дмитро Мироненко

Третій загиблий від вибуху мінної “шахматки” ТМ-62 під Новолуганським – 26-річний боєць 5-ї батальйонної тактичної групи Дмитро Мироненко, прикомандирований до 59 омпбр імені Якова Гандзюка

Він народився 31 березня 1994 року в Харкові. З дитинства захоплювався спортом, комп’ютерними технологіями. Після 9-го класу вступив у Коледж управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив у 2015-му.

У 2017 році пішов у ЗСУ за контрактом. До 2020-го служив в 79-й десантно-штурмовій бригаді, мав досвід участі у бойових діях. У грудні 20-го року прийшов служити до 122-го окремого аеромобільного батальйону 81 оаембр – старший стрілець 1-го взводу 1-ї роти.

“У нас він зарекомендував себе позитивно – з хлопцями спілкувався, товаришував. Був нормальною, порядною людиною. Сміливий, досвідчений боєць, якого поважали в колективі. Справжній патріот України, принциповий у своїх поглядах та у відношенні до служби. Відповідно, як військовослужбовець виконував всі завдання, які були поставлені керівництвом батальйону”, – каже заступник командира 122-го батальйону Ігор Сук.

“Життєрадісний і позитивний” – згадують про Дмитра близькі люди.

Він загинув разом із Олександром Войтенком та В’ячеславом Олексієнком вранці 14 лютого поблизу Новолуганського.

Похований на Алеї слави 18-го кладовища у Харкові.

Залишилися батьки.

9. Сергій Петраускас “Ящур”

Сергій Петраускас народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області. Батько воїна – литовець, мама – з російського Ростова-на-Дону.

Після школи Сергій півтора року служив у Національній гвардії України, в різних містах – у Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді. Демобілізувавшись, влаштувався автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві, потім чотири роки в столиці був пожежником, столяром на будівництві.

Петраускас був активним учасником і першого Майдану, 2004 року, і Революції Гідності.

“Я працював неподалік, в “Київбетонсервісі”, тож після роботи одразу вирушав на Майдан… А з 1 грудня 2013-го, після жорстокого побиття “Беркутом” студентів, вийшов удруге на Революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання “Майдан”, учасник усіх “гарячих” подій на Майдані Незалежності”, – розповідав військовий у інтерв’ю порталу “Українка”.

У березні 2014 року Петраускас був мобілізований до 1-= окремої танкової бригади у смт Гончарівське (Чернігівщина) – служив у 2-му батальйоні, 6-та рота, 2-й взвод.

На фронт пішов також його молодший брат Олександр, який добровільно зголосилися захищати Батьківщину – “був сапером, пізніше розвідником 1 отбр під Волновахою і поблизу Мар’їнки”.

Солдат Петраускас наголошував, що вони “не могли вчинити інакше, коли Батьківщині загрожувала небезпека”.

“Це – моя земля, я тут народився, усім серцем люблю рідну Україну”, – казав він.

“Воював я на танках №666, 643 та 615. Після двох місяців навчань та місяця базування під Миргородом, нас відправили на фронт (…), я тоді отримав сучасний танк “Булат” № 615″, – згадував військовослужбовець.

У район Луганського аеропорту прибув 1 серпня 2014 року.

“Ще все було цілим, працював персонал, було пів тисячі міліціонерів… Після того, як вилетів тодішній народний депутат (“регіонал” – “Н”) Сергій Єфремов, який фінансував терористів, але мав при цьому недоторканність, – щезли всі працівники аеропорту і “доблесні” співробітники МВС. Потім ворог почав методично обстрілювати аеропорт… І в той час, як наше командування віддало наказ “кільцювати” Луганськ, виявилося, що, насправді, в оточення українських бійців брали російські війська… Й тривалий час ми навіть не могли підійти до залишків підбитого терористами українського літака Іл-76 – через постійні ворожі обстріли. Тіла загиблих українських десантників забирали поступово, вирушаючи в рейди, бо відстань від аеропорту до місця трагедії – 15 кілометрів. Я на своєму танку наближався до місця трагедії”, – розповідав Сергій Петраускас.

“Після п’яти днів перебування в аеропорту, я виконував бойові задачі, виходячи в розвідку під Фабричним, під Новосвітлівкою, Катеринівкою, Красним (…) Під час розвідки ми брали в полон переважно російських строковиків або офіцерів. Найгарячіші події почалися 24 серпня 2014 року, коли путінська Росія надіслала в Україну перший так званий “гуманітарний конвой”, – говорив він.

Довгий час він проходив військову службу за контрактом в Ічнянському районному військовому комісаріаті. В жовтні 2020 року за власним бажанням перевівся для подальшого проходження служби до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Сергій загинув 22 лютого від ворожого обстрілу зі станкового та РПГ в районі проведення ООС неподалік від шахти “Бутівка”, район Авдіївки.

Поховали бійця у місті Ічня.

Залишилися мати, дружина, дві доньки та син.

10. Дмитро Сардак

Військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади Дмитро Сардак народився 11 червня 1986 року в Одесі.

Рідні та друзі розповідають, що він любив природу і життя. Був дуже добрим і завжди готовим прийти на допомогу. А ще – чесним і відважним.

“Ми познайомилися з Дмитром на фронті. Він мав дуже великий життєвий досвід, був справжнім товаришем – допомагав усім, хто до нього звертався”, – каже товариш сержанта Сардака Олександр.

34-річний одесит загинув 23 лютого. Того дня окупанти вчинили по всьому фронту 20 обстрілів. Уранці обстріляли позиції ЗСУ під Зайцевим зі станкових кулеметів та мінометів 82-го калібру. Дмитро Сардак зазнав осколкового поранення. Його встигли доправити до лікарні, але всі зусилля медиків виявилися марними…

Поховали бійця на Західному цвинтарі Одеси.

Залишилися дружина (також військовослужбовиця), брат та сестра.

11. Сергій Моісеєнко

28 лютого неподалік селища Пищевик на Донеччині російсько-окупаційні війська відкривали прицільний вогонь зі 120-мм мінометів, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів, стрілецької та снайперської зброї. Внаслідок обстрілів противника загинув один український воїн.

“З сумом повідомляємо, що (…) в результаті ведення противником обстрілу позицій зі стрілецької та снайперської зброї загинув наш побратим молодший сержант Моісєєнко Сергій Олександрович”, – сказано в дописі на ФБ-сторінці 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.

“Сміливим морським піхотинцем, добрим побратимом і патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті”, – зазначили в підрозділі.

Також на фронті в лютому загинули ще щонайменше четверо військовослужбовців (унаслідок пожежі в бліндажі, від підриву), однак ці втрати не підтверджені як бойові.

Вічна пам’ять полеглим за Україну.

Підтримка кримців, деокупація Криму й Донбасу – Текст декларації Стратегічної ради між Україною та Туреччиною

21:03 / 10 квітня 2021

За результатами Дев’ятого засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною та Турецькою Республікою, яке відбулося в Стамбулі 10 квітня 2021 року під співголовуванням президентів двох держав, вирішили:

1. Активізувати спільні зусилля з метою поглиблення співпраці та координації між сторонами в сфері економіки, торгівлі, туризму, безпеки, оборонної промисловості, науки, освіти та молоді.

2. Продовжувати співпрацю у форматі “Квадрига” (2 + 2) на рівні міністрів та координаторів.

3. Підтвердити безумовну підтримку територіальної цілісності та суверенітету України в її міжнародно визнаних кордонах.

4. Продовжувати координувати кроки, спрямовані на відновлення територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах, зокрема на деокупацію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також територій в Донецькій та Луганській областях.

5. У цьому контексті продовжувати підтримувати багатосторонні зусилля в рамках міжнародних організацій, зокрема ООН, Ради Європи та ОБСЄ.

6. Підтримати створення «Кримської платформи» як нового формату для врегулювання питання незаконної та нелегітимної анексії Криму російською федерацією.

7. Посилити спільні зусилля для покращення умов проживання українських громадян, зокрема кримських татар, які були змушені покинути свою батьківщину Крим внаслідок тимчасової окупації.

8. Координувати зусилля відповідно до міжнародного права для забезпечення захисту прав людини в тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим та місті Севастополі та звільнення всіх незаконно утримуваних громадян України, включаючи кримських татар.

9. Підтримувати мирне врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей України шляхом діалогу на основі Мінських домовленостей, відзначити роботу Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ і продовжувати надавати максимальну підтримку її діяльності.

10. Посилити співробітництво та спільні зусилля у боротьбі з тероризмом, сепаратизмом та екстремізмом у всіх їх формах та проявах.

11. Вжити спільних заходів, спрямованих на попередження та ліквідацію транснаціональної організованої злочинності, кіберзлочинів, нелегальної міграції, торгівлі наркотиками та прекурсорами, зброєю та людьми.

12. Забезпечувати швидку обробку запитів про екстрадицію.

13. Підтвердити відданість подальшому посиленню співпраці у галузі оборонної промисловості шляхом завершення поточних та розробки нових спільних проєктів.

14. Висловити підтримку перспективі членства України в НАТО, зокрема її намірів отримати ближчим часом План дій щодо членства, і відзначити прагнення сприяти забезпеченню взаємосумісності Збройних Сил України зі Збройними Силами членів Альянсу.

15. Підтвердити підтримку регіональної співпраці в Чорноморському регіоні з метою забезпечення стабільності та безпеки у рамках двосторонніх та багатосторонніх механізмів, включаючи НАТО.

16. Прискорити роботу з метою завершення переговорів щодо Угоди про вільну торгівлю в дусі взаєморозуміння та конструктивізму.

17. Вжити необхідних заходів для усунення проблем інвесторів та компаній з кожного боку та заохочення нових інвестицій.

18. Забезпечити подальше вдосконалення прикордонного контролю з метою спрощення процедур в’їзду та покращення можливостей для подорожей громадян двох держав і заохочення взаємного туризму.

19. Здійснювати підтримку освітньої діяльності Турецького фонду «Мааріф» в Україні.

20. Підтвердити відданість співробітництву та координації зусиль з метою стримування пандемії COVID-19 та подолання її наслідків для соціальної та економічної діяльності.

Декларацію підписали президенти Володимир Зеленський та Реджеп Тайїп Ердоган. 

Під час спільного брифінгу турецький президент сказав, що ситуацію на Донбасі треба вирішувати в мирний спосіб в рамках міжнародного законодавства та в рамках виконання умов Мінських домовленостей. Туреччина готова, за його словами, надавати будь-яку підтримку з цього питання. 

Також Ердоган заявив, що підтримує "Кримську платформу", перше засідання якої має відбутися 23 серпня цього року й наголосив, що ніколи не визнає анексію Криму.