НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Адвокат Майдану: Вже торік суд виніс би вирок винним за розстріл на Інститутській, але підозрюваних віддали РФ

17:51 / 20 лютого 2021

Юристку Євгенію Закревську називають не інакше як адвокатом сімей Небесної сотні. Нещодавно вона виграла чотири “майданівські” справи в Європейському суді з прав людини у Страсбурзі. Завдяки її розслідуванню частина подій під час Революції Гідності вже встановлені похвилинно. Незважаючи на це, досі існують міфи щодо “третьої сторони” чи про “таємне спалення у крематорії” вбитих активістів. Такі фейки Євгенія активно розвінчує.

Вона ініціювала порушення кримінальної справи щодо розгону протестувальників ще під час Євромайдану. І досі, через сім років після тих подій, учасниця “Адвокатської дорадчої групи” продовжує збирати докази, які могли б допомогти слідству встановити правду або доповнити картину подій. Навіть через стільки років є люди, які знаходять нові фотографії чи відео у своїх архівах та пересилають команді юристів Майдану.

Ми домовляємося з Євгенією зустрітися між її засіданнями в суді. Під час підготовки до інтерв’ю я згадую про свої фотографії та відео з Майдану 2014 року – вони довгі роки зберігаються на вінчестері просто як пам’ять. Тепер же я не розумію, чому раніше не передала ці дані юристам. Тому на зустріч приходжу з відчуттям сорому, пише Катерина Стулень для "Новинарні".

Нічого страшного. Всі ці сім років мені продовжують надсилати фото і відео. Ніколи не знаєш, який кадр допоможе доповнити картину події, допомогти з’ясувати особу силовика чи активіста, – заспокоює Євгенія. Вона передивляється кожне фото, відео, перепитує, звіряє дату та час зроблених кадрів.

Закревська зауважує, що мало просто переслати фото чи відео на месенджер або кинути в коментар під постом. Адже так втрачаються метадані. І тоді важче синхронізувати файли, якість погіршується, відповідно, стає менше вихідних даних. Це знижує їх цінність для слідства, і необхідно ще підтвердити джерело походження.

Ви нещодавно виставили фото з Інститутської із проханням допомогти розпізнати “беркута”, який замахується трубою на людей у тисняві. Ще досі знаходяться нові очевидці, через стільки років?

Так це актуально досі. Ось це фото, яке було зроблене 18 лютого 2014 року біля барикади виходу з метро “Хрещатик”:

На знімку – зачистка вулиці Інститутської силовиками, вони просто гнали людей у бік Майдану.

На рівні верхнього виходу станції метро “Хрещатик” вулицю перекривала барикада з вузьким проходом. Людей просто втисли в цю барикаду, утворилася страшна тиснява, а силовики добивали людей, які потрапили в пастку, кийками. У результаті дві людини загинули – Зураб Хурція й Антоніна Дворянець, ще десятки осіб отримали різні ушкодження.

Фотографію виставили у групі в Facebook “Майдан 18-20 лютого. Як все було“. Потрібно перевірити особу силовика на фото, який замахується трубою на людей у тисняві. Коли хтось впізнає його, слідство має перевіряти інформацію, чи дійсно він там міг бути, чи просто схожий.

До речі, у коментарях під тією фотографією люди прислали багато інших фото. Відгукнулися люди, які були учасниками тих подій. Я сподіваюся, що вони дійдуть до прокуратури і дадуть свідчення. Насправді такий метод працює, ми так купу свідків відшукали. Це, скоріше вже останній метод, але він дієвий.

Якщо це постійний процес, і щоразу знаходиться все нове фото й відео, то, мабуть, у вас неймовірна кількість терабайтів уже накопичилася!

Дуже багато, дуже. Важко підрахувати, але й це не варто озвучувати в інтересах слідства.

Передають фотографи. Вони вже провели персональні виставки, і їм не шкода віддати фото нам. Хтось тримав матеріал до виходу фільму.

Але, наприклад, кілька іноземних телеканалів відмовились надавати нам відео. Хоч ми знаємо, що їхні оператори були на Майдані, їхні камери зафіксовані іншими людьми. Вони давали в ефір короткі відео в новини. Дуже гарні та якісні кадри, цінні ракурси. Ми зверталися до редакцій тих телеканалів. Деякі відмовляється, тому що це їхня інтелектуальна власність. Дехто посилається на захист джерел. Звісно, примусити щось надати ми нікого не можемо. Апелюємо виключно до свідомості, якихось людських цінностей.

Щодо того епізоду 18 лютого біля виходу з метро “Хрещатик”. Як він розслідується?

Там є група потерпілих, які щороку збираються. Вони давно обмінялися контактами, фото. І вже встановили багато кого по цьому дню – де хто стояв, хто де постраждав. На базі їхньої інформації був дуже вагомий прорив у справі. Проведені часткові синхронізації відео, слідчі експерименти, під час яких відтворювали події того дня. Там навіть були проведені впізнання.

Станом на 2019 рік справа рухалася, і доволі ефективно. Ми вже сподівалися, що буде оголошена підозра. Бо на фото і відео видно відкриті обличчя представників “Беркута” і Внутрішніх військ, є особи керівного складу, яких теж зафіксували камери.

Але сталося так, що у 2019-му цю та інші справи передали з Генеральної прокуратури в ДБР. Ми намагалися всіма силами добитися того, щоб зберегти слідчі групи з генпрокуратури, які продовжували б вести справи Майдану і далі. Але не вдалося зберегти жодного ключового слідчого, на якому трималося розслідування – не тільки епізоду біля виходу метро, а взагалі по дню 18 лютого. І це незважаючи на відповідний закон, бо він був прийнятий в останні дні року. Вдалося зберегти частину слідчих, які розслідували інші епізоди Революції Гідності, але не 18 лютого.

ТОЖ ЗА 2020 РІК ЦЯ СПРАВА НЕ ЗРУШИЛА НІ НА МІЛІМЕТР.

Нові слідчі в ДБР просто вивчали справу. Там настільки великий обсяг інформації, що одного року вистачить тільки щоб вивчити справу, якщо при цьому той слідчий не займатиметься іншими паралельно. На жаль, не будо такої людини, яка займалася б постійно цією справою. Епізод постійно передавали комусь іншому. Простіше кажучи, ми втратили купу часу. Відтоді не будо проведено жодної слідчої дії з потерпілими, не завершено досудове розслідування ні по кому. Не було навіть повідомлено про підозри особам, яких ми вважаємо встановленими ще рік тому.

Здавалося б, ту тисняву біля виходу метро 18 лютого зафіксували з різних точок, і доволі не складно встановити винних у загибелі людей…

Цей епізод є страшним ще й тому, що у прокуратурі він не проходив як “смертельний”. Тобто ті дві людини – Хурція і Дворянець, які загинули у тисняві – офіційно не є жертвами чиїхось неправомірних дій. Формальна причина смерті у них – серцева недостатність. Так, це правда. Але якщо в людини похилого віку не витримує серце під час такої страшної давки, то чи нема причинно-наслідкового зв’язку із тим, що робили силовики? Прокуратура, на жаль, цього не бачить.

Тиснява на барикаді – це наслідок того, що “Беркут” пішов, витискаючи всіх людей з Інститутської до Майдану, жорстоко знищуючи кийками тих, хто зволікав, в прямому сенсі добиваючи до смерті тих, хто впав. Частина інших силовиків так само витісняла активістів із Грушевського до Європейської площі і далі до Майдану. Це були синхронні організовані дії правоохоронців, які підпадали під загальний план операції “зачистки” урядового кварталу. Це було організоване, нічим не виправдане насилля проти людей. Усе це призвело до трагічних наслідків – загинули люди, в них просто не витримало серце.

Але загибель Дворянець і Хурції не вважаються вбивством. Тобто їхня смерть поки ніяк юридично не пов’язується з діями силовиків.

“Європейський суд встановив,що titushky координувалися силовиками”

Наприкінці січня стало відомо, що ви в Європейському суді з прав людини виграли чотири справиактивістів Майдану. ЄСПЛ виніс рішення у справах “Шморгунов та інші проти України”, “Кадура і Смалій проти України”, “Луценко та Вербицький проти України”, “Воронцов та інші проти України” та “Дубовцев та інші проти України”.

У цих справах я представляла Юрія Вербицького та Ігоря Луценка (тіло Вербицького знайшли з ознаками тортур у лісі під Києвом 22 січня 2014 року, перед тим його викрали разом із Луценком). Скарга Ігоря Луценка було подано ще під час подій на Майдані. Ми хотіли, щоб ЄСПЛ втрутився ще тоді й запобіг незворотнім порушенням прав людини. Тоді він не втрутився, тобто термінових заходів не вжив. Але в загальному порядку справа в ЄСПЛ почала розглядатись.

Крім того, була об’єднана справа потерпілих 30 листопада, 1 грудня, 11 грудня 2013 року і по лютому 2014-го. Я також представляла інтереси тих, хто постраждав під час розгону Майдану 30 листопада і під час штурму Майдану 11 грудня. Ці скарги ми подавали до 2015 року, коли в Україні ці справи взагалі не розслідувалися. Взагалі! Вони просто лежали в прокуратурі Києва, їх ніхто навіть не вивчав. Ми подали скаргу до Європейського суду з прав людини ще й із такою метою, щоб підштовхнути наших правоохоронців розслідувати їх.

Адже ще до винесення кінцевого рішення є важливий етап комунікації ЄСПЛ з урядом країни, проти якої позиваються. Це непублічний процес, але це доволі потужний поштовх для активізації розслідування. Звісно, що наша влада могла проігнорувати запит Європейського суду, але це збільшило б до 100% вірогідність того, що суд став би на бік потерпілого.

А так по частині цих скарг суд не визнав порушень з боку України через те, що прокуратура змогла довести, що вони хотіли розслідувати, а потерпілі не співпрацювали, не ходили на допити.

Як рішення Європейського суду з прав людини допоможе у розглядах кримінальних проваджень, які тривають в Україні?

Європейський суд нікого не судить – він встановлює факт порушення державою прав людини, які зафіксовані у Конвенції про захист прав людини.

Рішення ЄСПЛ має два позитивні фактори для нас.

Перше – встановлення, що було порушення прав людини самою державою, і це Європейський суд зафіксував. Він визнав, що держава через своїх агентів, держслужбовців, правоохоронців, а також за допомогою тітушок (до речі, Європейський Суд навіть без лапок використав цей термін – titushky), які вчиняли протиправні дії під контролем, координацією чи мовчазною згодою силовиків для придушення протестів.

Зокрема, у справі Вербицького та Луценка суд визнав, що тітушок, які були виконавцями їх викрадення і катування, координували правоохоронці. І тому, оскільки такі дії призвели до смерті Вербицького, держава відповідальна також і за це.

І ТАК ЯК ТІТУШКИ БУЛИ ОДНІЄЮ З ГІЛОК СИСТЕМИ ПРИДУШЕННЯ МІТИНГІВ, ТО ДЕРЖАВА ВІДПОВІДАЄ НЕ ПРОСТО ЗА РОЗСЛІДУВАННЯ ЦИХ ЗЛОЧИНІВ, А Й НАПРЯМУ ЗА ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ, ВЧИНЕНІ ТІТУШКАМИ.

Паралельно в Україні жодного правоохоронця у справі Вербицького-Луценка не звинувачують у координації тітушок, сприянні їм, наданні необхідної інформації, постановці задач. У нас одна справа зводиться до того, що злочин вчинила злочинна організація. Інша – неправомірна організація міліціонерами спостереження і прослуховування Ігоря Луценка. А зв’язку між цими групами нібито й нема.

Але тепер ЄСПЛ підтвердив факт, що держава для протидії протестам порушувала людини, як руками силовиків, так і руками тітушок. Ми будемо використовувати цей факт в всіх справах.

І друге – Європейський суд встановив, що держава неефективно розслідує справи Майдану або взагалі не розслідує.

Якщо в першому випадку, тобто за побиття, катування, загибель активістів та інше, відповідальність лежала на керівництві країни часів Януковича, то відповідальність за нерозслідування справ лежить цілком і на теперішній правоохоронній і судовій системі.

Звісно, що ми хочемо, щоб ця картина подій Євромайдану, встановлена в рішенні ЄСПЛ, була доведена і в національних судах. Але вже сам факт оцінки тих подій з боку Європейського суду, оцінки дій держави і правоохоронних органів, – дуже важливий.

Це те, що нам було так необхідно. Дуже шкода, що це поки що не наша власна оцінка, не рішення судів в Україні.

“Те, що встановлює слідство і суд, це буде частиною історії”

Через сім років після Революції Гідності в нас деякі кримінальні справи в судах, деякі ще розслідують і до слухань у суді далеко. Це є нормою в юридичному світі? Чи це дійсно задовго і затягнуто?

Тут буде різна відповідь. По різних епізодах.

Ніхто не гарантує, що найближчим часом будуть засуджені винні та буде поставлено крапку в справах Майдану.

Є приклад Литви. Там розслідували злочини радянської армії під час відновлення незалежності Литви у 1991-го (13 січня 1991 року радянські війська намагалися силою повалити законну владу в Литві, яка 11 березня 1990 року оголосила про незалежність від СРСР. При захопленні радянськими військовими частинами та спецпідрозділами Вільнюської телевежі і будівлі Литовського радіо і ТБ загинули 14 осіб, більше тисячі беззбройних людей постраждали). Безпосередньо після подій було засуджено лише чотири людини за вчинені злочини. Через 20 років вони повернулися до того – відновили впровадження, забезпечили можливість заочного засудження. З точки зору менеджменту, вони дуже грамотно підійшли до розслідування. Була створена окрема група в прокуратурі, яка займалася виключно цією справою.

Литовцям було набагато важче, адже на початку 90-х не існувало цифрової техніки. Сім років вони вивчали справи і вели розслідування, ще три роки тривав суд. У 2018 році нарешті прозвучав вирок.

Звісно, що чимала кількість винних у тих подіях були засуджені заочно. Є ті, хто перебуває на росії, є і в Україні. Але вони українські громадяни, і за законом ми не видаємо своїх громадян.

Навіть через 30 років, коли вже виросло нове покоління, литовці вважали за потрібне винести вирок винуватцям тих подій.

Це дає змогу не просто дати відповіді та встановити правду. Це також позбавляє можливості ворогам створювати внутрішні протистояння, маніпулювати тими подіями. Адже маніпулювати можна там, де є білі плями або де правда офіційно не встановлена. Як у нас в країні російська пропаганда намагається маніпулювати нашою історію або тими ж подіями на Майдані.

Україну також чекає такий довгий процес?

Цього ніхто не зможе спрогнозувати. Але сподіваюсь, що буде все швидше.

У будь-якому випадку є історична складова і складова правосуддя. Вони будуть перетинатися обов’язково.

Те, що встановлює слідство і суд, це буде частиною історії.

Але розслідування і правосуддя – це тільки про встановлення історичних фактів.

“ПРАВИЛЬНА ІСТОРІЯ” – ЦЕ ДОДАТКОВИЙ, ПЕВНОЮ МІРОЮ “ПОБІЧНИЙ” ПРОДУКТ, ЯКИЙ ЛИШАЄТЬСЯ ПІСЛЯ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВИННИХ.

І ось тут можуть бути різні рівні – можна засудити злочинця, який фізично присутній. Можна зафіксувати неправомірність його дій, коли він сам ховається десь за кордоном і фактично його не покарати.

Та все одно ці справи не на один рік. Ось візьмемо справу Луценка і Вербицького. Незважаючи на те, що вона важлива, вона все ж таки простіша за кількістю постраждалих, зі числом обвинувачених. І вона мала б бути вже завершена. Але цього не сталося через те, що справу фактично поховали в нетрях МВС. Там, де мали б шукати організаторів.

І це вже зробила міліція Авакова (Арсен Аваков – глава з лютого 2014 року). А одну нещасну справу, по одному підозрюваному з десятків, яку міліція таки спромоглася передати до суду, поховав Печерський суд. До 2016 року розслідування благополучно вмерло. Відбувався зворотній процес – втрачались або нищились докази.

Ми змусили передати справу з МВС у Департамент спецрозслідувань Генпрокуратури. Ось із цього моменту власне почалося адекватне розслідування. Останній рік був особливо результативним, коли знайшли людей, які переховувалися, і їх вдалося в ході складної спецоперації затримати. Завершилося досудове розслідування ще по двох виконавцях. І вже скоро має закінчитись підготовче засідання суду.

Паралельно завершується судовий розгляд по Олександру Волкову. Йому інкримінують організацію викрадення і катування Луценка та Вербицького. Якби це почалося у 2014 році, то були б уже вироки.

“Процес над “беркутівцями” був зразковий.Поки їх не віддали росії”

Останні роки були дії з боку держави, які, навпаки, завдали непоправної шкоди іншим справам.

Так. Це стосується справи щодо розстрілу на вулиці Інститутській. Вона почалася слухатися в суді у 2016 році. Я б сказала, що її, навпаки, зарано передали до суду. Там не були завершені всі експертизи, вони тривали паралельно.

Коли ми говоримо про таку справу, то така швидкість слідства і судового розгляду доволі оперативні, і ми за п’ять років після початку розслідування отримали б уже вирок. Тобто були всі шанси завершити суд і отримати вироки “беркутівцям” за розстріл активістів на Майдані ще у 2020 році.

Хоча справа явно не з легких – 48 вбивств і більше 80 замахів на вбивства, кожен цей епізод має бути відпрацьований як окремий. А зазвичай справа по вбивству менше року чи двох років не слухається.

Якщо порахувати кількість постраждалих і жертв на Інститутській [20 лютого 2014 року], термін передачі справи до суду свідчить про оперативність судового розгляду, ефективність роботи суду, прокуратури і навіть захисту. Бо з їхнього боку не було вже звичного в інших майданівських справах процесуального саботажу.

Це б міг бути зразковий процес.

Судове засідання у справі “беркутівців” Олега Янішевського, Сергія Зінченка, Павла Аброськіна, Сергія Тамтури й Олександра Маринченка. Липень 2019. Фото: УНІАН

Але в цьому зразковому процесі рік тому в нас змінили запобіжний захід обвинуваченим “беркутівцям”, їх обміняли в ОРДЛО на українських полонених. Пам’ятаєте? І от троє з обвинувачених не повертаються в Україну. Все, ми їх втратили на сьогодні. Це значить, що всі напрацювання за п’ять років не зможуть вилитися у вирок цим особам.

То тих “беркутів”, які не повернулися в Україну і лишилися на росії, будуть судити заочно?

Якби заочно! Зараз ми б’ємося над тим, щоб їх можна було судити хоча б заочно. Але по факту справа по тих трьох “беркутівцях”, які не повернулися в Україну, вже зупинена. Ще в жовтні. Ми зараз слухаємо в суді тільки по тих двох, які повернулися.

Я КАТЕГОРИЧНО ВВАЖАЮ, ЩО ЦЕ БУЛО НЕПРАВИЛЬНО ОБМІНЮВАТИ ЦИХ ПІДСУДНИХ.

Саме росії було вигідно зупинити розгляд справ із “беркутівцями”. Адже ці справи виключно прозорі, можна на YouTube подивитися засідання. І не вийде потім розповідати , що десь там “намалювали” вирок. Працює реально прокуратура, захист. Цей процес не соромно показати Європі.

Я впевнена, що тих “беркутівців” відпустили виключно через вимоги росії, для якої критично було запобігти вироку в цій справі.

Який запобіжний захід зараз у Тамтури й Маринченка, які повернулися після обміну? Чому вони не сховалися на росії?

Вони під особистим зобов’язанням і приходять на слухання. Вони ж були учасниками російсько-української війни на Донбасі. Звісно, що їм лишатися в РФ небезпечно. До того ж вони вже були під вартою майже чотири роки, і цей час буде зарахований за той термін, який їм призначить суддя у випадку підтвердження їхньої вини.

Вони співпрацюють із слідством?

Ні. Слідство вже завершене. Вони не давали показань. Їхня “версія подій” досі не відома.

Звісно, що вони заперечують свою вину. Це очевидно, що вони роблять все, щоб себе захистити. Але шкода, що при цьому вони вже сім років не розповідають свою версію подій. За них це роблять пропагандисти.

Я зараз не про визнання вини говорю. Хай би лишалися при своїй позиції, але розказали фактаж: де вони були в той день, де стояли, що відбувалося, як вони сприймали ті події.

Тоді б через сім років у суспільства, певно, не було б такого розриву свідомості. Не було б такого розколу. Було б більше загального розуміння і менше несприйняття двох сторін.

Приблизно таку картину бачили “беркути”, розстрілюючи беззбройних людей на Інститутській 20 лютого 2014 року

От деякі ж правоохоронці розповідали цей фактаж, про те, як вони сприймали події, коли вони були на Майдані. При цьому частина з них упевнені, що все правильно робили. Але вони розповідають своє бачення, і це наближає до розуміння їхніх мотивів, допомагає об’єктивному сприйняттю тих подій.

Це не значить, що всі поділяють їхні погляди, але якась логіка дій правоохоронців вже стає зрозумілою.

Навіть якщо там і не все правда, але можна зрозуміти, що в одних випадках вони могли самі прийняти рішення, а в інших – виконували накази. Якісь їхні дії були обумовлені ситуацією, інші – результат загальної каральної стратегії МВС по відношенню до громадян. Десь викривлені уявлення про норму (“нас так вчили”), а десь – чиста агресія, коли в голові клепка перемкнула.

Як рухаються справи проти тітушок?

Зазвичай є загальне провадження по епізоду. Так зване “фактове провадження”. А коли збирають достатньо доказів проти конкретних осіб, їхню справу виділяють в окрему і згодом передають до суду.

Уже є засуджений Юрій Крисін за справою Веремія (журналіст газети “Вести” В’ячеслав Веремій був убитий на розі Володимирської та Великої Житомирської в ніч проти 19 лютого 2014 року пострілом у живіт тітушками за спробу сфотографувати їх). Також засуджений один із “оплотівських” тітушок – Азіз Тагіров, який викрадав людей біля метро “Петрівка”. Зараз судять групу тітушок за стрільбу на перетині вулиць Володимирської та Великої Житомирської у ніч на 19 лютого.

До речі, відповідно свідчень тітушок, вони викрадали більше людей, ніж слідством встановлено випадків викрадень, де є жертви. Можливо, комусь вдалося втекти і він не звертався до міліції.

НАВІТЬ У ЦЬОМУ РОЦІ БУЛИ ЛЮДИ, ЯКІ ВПЕРШЕ РОЗПОВІДАЛИ ПРО ТРАВМИ, ОТРИМАНІ НА МАЙДАНІ, ЙШЛИ ДО СЛІДЧИХ, НАДАВАЛИ СВІДЧЕННЯ.

А раніше вони не вважали за потрібне звертатися до юристів чи просто не хотіли повертатися до тих подій.

Фейки про “третю силу”, спиляні дереваі “спалених активістів у крематорії”

Ви говорите про сприйняття суспільством тих подій. Чимало людей з обох боків барикад, які були у 2014-му на Майдані, вірять, ніби в розстрілі активістів винна “третя сила”. Нібито стріляли з готелю “Україна” в обидва боки, щоб стравити силовиків і активістів. Ви ж говорите, що все було набагато простіше.

 Ми говоримо про 20 лютого 2014 року. Немає реальних даних, що була якась “третя сила”. Ніщо про це в дійсності не свідчить. Всі сумніви і зачіпки, які могли вести до цього висновку, ми перевіряли дуже прискіпливо (це була моя базова версія подій). І ніщо не підтвердилось.

Були протестувальники. І були силовики. Було протистояння між ними. Причому “протистоянням” можна було назвати події від ночі (лінія барикади від рогу Будинку профспілок до переходу біля стели) і до 9:15 (рівень початку готелю “Україна”). Далі це був просто розстріл. Бійня.

Київський “Беркут” (жовті пов’язки) розстрілює людей на Інститутській 20 лютого 2014 року

Із силовиків, які стріляли летальною зброєю, – це за хронологією:

  • севастопольський “Беркут” (у них камуфляж із зеленим скотчем) під час відходу від Майдану до готелю “Україна” – перші троє вбитих майданівців, поранені;
  • спецрота київського “Беркута” (чорна форма, жовтий скотч, напис “Беркут”) – близько 45 вбитих, 80 поранених (починаючи з майданчика перед Жовтневим палацом, вгору по Інститутській, сніжна барикада, бетонна барикада);
  • “Омега” (чорна форма) – інкримінується два вбивства і поранення – з лінії бетонної барикади і, можливо, будівлі на цьому ж рівні.

Історією про “третю силу”, про “невідомих снайперів”, які нібито сиділи в готелі й стріляли в обидва боки, грішать обидві сторони. З одного боку – це втеча від реальності і спонтанно народжений із реальної небезпеки міф. З іншого – свідоме викривлення фактів і ворожа пропаганда. Але результат один.

При цьому кожен має на увазі різних снайперів. Майданівці натякають, що це були російські снайпери. А захист “Беркута”, Януковича і російська пропаганда радо погоджуються, що снайпери були, але в їхній версії – грузинські. Інколи використовують інші варіанти – з литовськими чи американськими. І ми маємо розуміти, що все це про “одних і тих самих снайперів”, яких там не було.

Потрібно розуміти, як працює людська психологія. І тоді стає ясно, що

ВІРА В “РОСІЙСЬКИХ СНАЙПЕРІВ” – НАЙРОДЮЧІШИЙ ҐРУНТ ДЛЯ НАРОДЖЕННЯ “ГРУЗИНСЬКИХ СНАЙПЕРІВ”.

Бо створити їх з нуля важко, а от трансформувати “російських снайперів” у “невідомих”, а потім у “грузинських” – набагато простіше.

Якщо ви вже повірили у снайперів, то перевірити, які вони там були (коли їх там не було) – російські, грузинські чи американські – не просто складно, а неможливо.

Тому так важливо критично сприймати інформацію. Не піддаватись параної. Перевіряти факти. І приймати їх, навіть болючі.

Як тільки ми відкриваємо цю шпарину в свідомості, нібито там була “третя сторона” (читай – не могли ж “свої” стільки покласти!) – це значить, що ми просто ніколи не зможемо винести вирок, який би сприйняло суспільство. Постійно будуть мусуватися думки, що справа все одно не завершена.

Але будьмо відвертими: “беркутівці”, які брали участь у тих подіях, прекрасно знають, хто і коли стріляв. Це просто їхня спроба сформувати думку суспільства й відвести від себе стрілки. Щодо 20 лютого вже все давно відомо.

Це не означає, що росія не намагалася вплинути на події в Україні, не тиснула на тодішнє українське керівництво й не забезпечувала його своїми “радниками” та спецзасобами. Вона це безумовно робила. Але власне російських чи будь-яких інших снайперів на момент розстрілу не встановлено.

ІЗ ТИМ, ЩО СТАЛОСЯ НА МАЙДАНІ, “ВПОРАЛИСЯ” НАШІ, УКРАЇНСЬКІ СИЛОВИКИ.

Тобто з готелю “Україна” не стріляли взагалі?

Немає підтверджених поранень чи вбивств із напрямку “України”.

Один журналіст чув постріл “з готелю” і бачив та зняв силует у вікні. Інший протестувальник бачив спалах у вікні, бачив оператора , а потім себе на російському пропагандистському відео з цього ракурсу. І вирішив, що оператор прикривав снайпера.

Хтось на відео обертається до готелю і махає, перемовляється з кимось у вікні. Ми чуємо “не стріляй!” – а потім виявляється, що вони незвичну камеру оператора сприйняли за зброю.

Навіть на відео видно, що група перестає звертати увагу на готель і продовжує рух вперед, закриваючись щитами від куль з верхньої частини Інститутської, а не з готелю.

Конфігурація будівель на Інститутській створює оманливу луну. І потрібно пам’ятати, що на лютий 2014 року ніхто з учасників подій не мав досвіду бойових дій. Ні протестувальники, ні силовики. А навіть “обстріляний” у реальному бою боєць не завжди може зрозуміти, звідки був постріл. Це не мої слова, а експертів і досвідчених військових.

Є свідчення контрснайперів, що вони бачили спалахи у вікнах готелю. Кожне відчинене вікно готелю було під підозрою, бо раптом там снайпер? Але виявилося, що це були спалахи фотокамер журналістів, яким також краще знімати не через скло й при цьому не висовуватись.

Треба розуміти, що 18-19 лютого снайпери, напевно, були найбільшим страхом майданівців. Їх усі шукали і чекали. І тому було так просто в них повірити й так важко відмовитися від цієї версії.

Але реальні люди, які шукали снайперів у той день в “Україні”, перевіряли дах, горище, верхні поверхи готелю – і нікого не знайшли. Натомість сліди пострілів були і в будівлі готелю з боку силовиків.

Вранці 20 лютого вхід у готель “Україна” контролювали силовики. А після 9:30 на вході вже були майданівці, у вестибюлі розгорнули шпиталь. Але цей факт абсолютно не свідчить про те, що майданівці контролювали ще щось, окрім вестибюлю, могли безконтрольно гуляти готелем, самостійно піднятися на дах і т.д.

Ми проводили в готелі слідчі дії, спілкувалися з персоналом, піднімались на верхні поверхи. Ліфт на горище просто так не їде. Групи майданівців, які шукали в “Україні” снайперів, піднімалися з представниками адміністрації, і ті це підтвердили.

Якісь із цих груп теоретично могли мати зброю – вони ж снайперів шукали, а не виховательок дитсадка. Можна припустити, що це хтось міг бачити. Можливо, прихильники теорії “третьої сили” саме їх вважають тими снайперами. Але, навіть суто теоретично, – який сенс їм стріляти в майданівців? Логічніше припустити, що вони могли спробувати поцілити в правоохоронців. Проте жодного правоохоронця після Симисюка (близько 9:15, перед Жовтневим) не було поранено. Ну тобто або не могли, або не стріляли, або їх там не було.

Чи можна взагалі говорити про те, що з боку силовиків стріляли снайпери? Адже поранення були доволі точними.

 І це теж міф. Когнітивне викривлення. Я це називаю “помилка загиблого”. За аналогією “помилки того, хто вижив” у пілотів.

Якщо аналізувати виключно вбитих, то у стрільців з’являється дивовижна влучність. Багато майданівців загинуло від поранення в голову чи шию. Це ж треба, яка точність! З цього зробили висновок, що то був снайпер.

Та якщо ми поглянемо на загальну картину – порахуємо не лише вбитих, а й поранених, то виявляється, що влучність звичайна, точно не снайперська. Стріляли в натовп, стріляли в щити, стріляли в скупчення протестувальників, стріляли по-різному. Комусь у ногу поцілили, комусь у руку, в живіт. Хтось промазав. Хтось цілився протестувальнику в голову над сніговою барикадою, промахнувся, а куля полетіла далі й за кількасот метрів поцілила в дівчину на іншому боці Майдану. А комусь – поцілили в голову. І він загинув.

Слідство на початку несвідомо зробило цю саму помилку – вони виокремили в справу лише вбитих. Це викривило картину подій. І тільки після створення Управління спецрозслідувань прокуратура зібрала частину справ щодо поранених на Майдані з різних регіонів. І вже змінений обвинувальний акт, де всі поранені фігурували як потерпілі, дав реальну картину.

Окрім того, за свідченнями керівника спецпідрозділу “Омега” [Анатолія Стрельченка], “Україна” того ранку була їхнім об’єктом спостереження, звідки може працювати снайпер. Але “омегівці” теж снайперів не виявили – ні в “Україні”, ні в інших місцях.

Твердження, що після Майдану спилювали дерева, щоб приховати докази (застряглі в них кулі) – теж міф?

Ніхто не спилював “важливі” дерева! Спилювали ті, які не впливали на слідство, вони розташовані вище частини вулиці, де відбувалися події 2014 року.

На момент проведення перших оглядів місця подій усі дерева були на місці, є відео. І навіть після того на земельну ділянку і на всі об’єкти на ній наклали арешт. Він і нараз діє.

Вулиця Інститутська, 20 лютого 2014 року. Два майданівці витягують з-під обстрілу пораненого

Пізніше, через роки, справді зрізали хворі й пошкоджені дерева.

Наприклад, 18 лютого “беркути” спалили намет біля банку “Аркада”, і вогонь перекинувся на одне древо, інші поруч теж підсмалились. Але перш ніж їх спилювати, викликали слідчих, з металошукачами перевіряли стовбур на наявність куль, які могли пропустили раніше.

Був випадок дискоординації дії між слідчими органами і комунальниками, коли спиляли дерево без слідчих. Підняли кіпіш. Слідчі потім поїхали перевірили вже спиляне.

Додам, що версію “таємного спалювання трупів у крематорії” я також перевіряла. Надіслала запити й щодо кількості “виконаної роботи” за кілька місяців і щодо витрат – використаної електроенергії, газу тощо. На диво, мені надали купу детальних даних. Згідно з ними, ніяких відхилень у ті дні не було. Тобто нікого таємно не палили.

У 2014 році викрадення і вбивства на Донбасі не розслідували, щоб не погіршувати статистику розкриття

Україні необхідно встановити правду про події на Майдані та покарати винних. Але тепер у нас є ще й напрямок Донбасу, де також після завершення війни постане питання про судові справи щодо злочинців. Чи вже є провадження, розслідування щодо подій на Сході?

Так. Але там свої особливості. У більшості випадків фізичних підозрюваних немає, бо вони десь на окупованій території чи на росії. Також дуже важко проводити слідство в класичному розумінні, коли немає доступу до місця злочину, а інформація переважно з одного боку – від потерпілих.

Зараз є окремий департамент в ГПУ, що збирає докази і будь-яку інформацію про події на Донбасі, які б могли допомогти розслідуванню. Але до цього влада дійшла не одразу і не самостійно – зібрати всі ці справи в одному місці, щоб була загальна координація.

У перші місяці війни наші правоохоронці вдавали, нібито взагалі не зрозуміють що відбувається на Донбасі. Доходило до абсурду. Коли пишеш в МВС чи ГПУ заяву про викрадення людей “гіркіними” в Слов’янську – а її “спускають” і направляють… в уже окупований Донецьк. Тобто “за місцем вчинення злочину”, з усіма даними про потерпілого.

До кінця червня 2014-го МВС вдавало, що все під контролем, що в них у Донецьку та Луганську є міліція, все працює…

Тобто вони діяли в умовах окупації так, наче нічого не відбувалося?

Саме так. Відділки вже були захоплені окупантами, чимало правоохоронців перейшли на бік окупанта. Та це не заважало МВС направляти справи щодо вбивств, викрадень тощо в райвідділи тих населених пунктів, де це відбувалося, або ж у прифронтові міста, поближче до місця злочину.

У тих відділках, де лишалися проукраїнські правоохоронці, ті заяви все одно не розслідували – бо в класичному розумінні вони безперспективні. Об’єктивно, були важкі справи з невеликим шансом розкриття і гарантовано відсутнім підозрюваним. То чого погіршувати статистику відділку?

Щоб розкривати злочини за таких умов, потрібно збирати їх докупи і робити загальну координацію. Верифікувати свідчення потерпілих, прив’язувати їх до місця, часу, інших людей. Шукати перетини, зачіпки, спільних підозрюваних. А не розкидати по різних райвідділках заяви потерпілих, які сиділи поруч “на підвалі”, і закривати справу, як тільки вони “знайшлись”. Тобто відпустили, виміняли, втекли.

Лише у 2017 році під тиском громадськості у Військовій прокуратурі було створене управління, куди поступово почали збирати всі справи, що стосуються російської агресії. Це почало давати результат. Наразі це так званий “департамент війни” в Генеральній прокуратурі. Вони курують розслідування цих злочинів як в СБУ, так і в ДБР. Там відбувається систематизація інформації, доказів, залучають міжнародних експертів, щоб можна було виокремлювати злочини, які суперечать міжнародним конвенціям, щоб ми могли представляти в міжнародних інстанціях – ЄСПЛ, Міжнародному кримінальному суді – докази порушення росією Європейської конвенції, вчинення росіянами воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

"Небезпечна лінія кремля": МЗС України відреагувало на погрози рф

19:44 / 4 березня 2021
Фото: УНІАН

Міністерство закордонних справ України відреагувало на заяву речника кремля пєскова про наближення Києва до "небезпечної лінії" в конфлікті на Донбасі. Про це йдеться в коментарі прессекретаря МЗС Олега Ніколенка для РБК-Україна.

Росія має нарешті припинити перекладати відповідальність на інших і почати виконувати взяті на себе мирні зобов’язання. Риторика про наближення до "небезпечної лінії" лягає в логіку війни, від якої досі не можуть відмовитися в кремлі.

Олег Ніколенко, прессекретар МЗС України

У міністерстві зазначили, що росія повинна дати вказівку підконтрольним бойовикам дотримуватися режиму припинення вогню на Донбасі.

Не Німеччину і Францію потрібно закликати використати свій вплив, а дати вказівку контрольованим москвою збройним формуванням дотримуватися режиму припинення вогню, розблокувати діяльність ТКГ та фіналізувати довгоочікувані рішення для поліпшення життя мешканців по обидві лінії розмежування.

Олег Ніколенко, прессекретар МЗС України

Представник МЗС додав, що Україна максимально налаштована на досягнення прогресу у врегулюванні на Донбасі, проте МЗС "не бачить готовності росії до конструктиву".