НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

“Коти в ДАПі оглухли від обстрілів, ми – теж”. “кіборг” Віталій Лозовий – про нелюдські умови оборони аеропорту

18:31 / 20 січня 2021

Киянину Віталію Лозовому було 40, коли Росія напала на Україну. За плечима він мав досвід миротворчої місії в Югославії і поранення. Спершу через це чоловіка комісували. Проте Лозовий став до лав Збройних сил. І став одним із тих, кого ми називаємо “кіборгами”.

У Донецькому аеропорту старший сержант Лозовий відбув два тижні в грудні 2014-го. І мав знову заходити на ротацію 19 січня. Але героїчна оборона ДАПу закінчувалася, 20-го числа – шість років тому – новий термінал перетворився на руїни.

Про перевірку російськими окупантами, заїзд на летовище під білим прапором, оборону у 20-градусний мороз, про те, як доводилося гризти лід, коли хотілося пити, про глухих котів, із якими виживали в ДАПі разом, метеостанцію, контузію і пам’ять про полеглих Віталій розповів в інтерв’ю “Новинарні“. Автор: Анастасія Федченко

Вибуховий досвід Югославії, дві мобілізації й особливий вишкіл у “95-ці”

Окупація росією Криму, потім – частини Донбасу для багатьох стала несподіванкою. Серед тих, хто не розумів, що відбувається, – і 40-річний киянин Віталій Лозовий, який працював охоронцем. У військкомат він пішов улітку: “зрозумів, що потрібно захищати Україну”.

Віталій Лозовий

Однак чоловіка комісували. Річ у тім, що у 1994-му Віталій служив миротворцем у Югославії і дістав поранення – сухожилля на його правій долоні перерізане, вказівний палець не розгинається. Тож медики в комісії вирішили, що Лозовий не зможе стріляти з автомата.

Але друзі і знайомі один за одним мобілізувалися, їхали на передову. І коли Віталію прийшла друга повістка, в серпні 2014-го, його взяли до війська аже без зауважень щодо пальця – війна розгоралася і потребувала людського ресурсу, як вогнище потребує нового палива.

Тут варто трохи більше розповісти про миротворчий досвід Лозового. Юнак відслужив “строчку” і вирішив підписати контракт. Можливість поїхати в іншу країну та зблизька подивитися на війну видавалася йому цікавою. Крім того, миротворцям добре платили. Обіцяли відшкодування і за поранення. Єдина умова – бути в касці та бронежилеті.

Збройні сили України тоді лише щойно з’явилися на світ, починали етап становлення, здобуття першого досвіду. Під час місії UNPROFOR (1992-1995) загинули 14 українських військових.

Один із найяскравіших спогадів Віталія пов’язаний із місцевими хорватськими дітьми: “Вони приходили просити цукерок, замурзані, голодні, але в кишенях багатьох були гранати. Іноді ці гранати чи якісь патрони кидали і в нас. Для нас 20-річних це було незбагненно. Тільки офіцери, чимало з яких служили в Афганістані, мали якийсь досвід спілкування із цивільними і розуміли, що підпускати їх близько не можна”.

Сержант Лозовий командував відділенням у комендантському взводі 60-го окремого десантного батальйону спецпризначення. Його підрозділ забезпечував порядок у пункті постійної дислокації українського миротворчого контингенту. Супроводжували перевезення вантажів, виїзди медиків. Під час такого виїзду Віталій і дістав поранення.

Їм потрібно було зачистити приміщення, куди мали зайти медики. Усе йшло добре. Але хтось чи то зачепив розтяжку відтермінованої дії, чи дистанційно запустив вибуховий механізм. Граната розбила шибки. Когось уразило осколками боєприпасу, когось, як Віталія, поранило склом.

Лозовий переніс операцію, підлікувався у шпиталі і продовжив службу.

По закінченні контракту звільнився у званні старшого сержанта, влаштувався на роботу охоронцем, одружився.

У 2014-му він повернувся до війська в 95-ту аеромобільну бригаду (ППД в Житомирі). Став командиром відділення – заступником командира взводу. Вишкіл на полігонах тривав до листопада.

– Підготовка була цікава. Ми стріляли з усіх видів озброєння, виїжджали на БТРах, що були на ходу, адже частина техніки – просто металобрухт, який запрацював тільки після ремонтів. Нас навчали спершу одні інструктори, потім – тактична медицина від американців.

Нам розповідали і показували, що все, що є під рукою, можна використати не тільки щоб вижити, а й щоб надати медичну допомогу, – пригадує Лозовий.

У процесі підготовки їх виокремили в 90-й окремий аеромобільний батальйон, командир – Олег Кузьміних. (Уже згодом, у 2015-му, 90 оаемб отримав почесне найменування на честь свого найвідомішого бійця, загиблого в ДАПі Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова.).

Як з’ясувалося, хлопців уже тоді готували до боїв у Донецькому аеропорту. Самі вояки дізналися про це майже перед виїздом у ДАП.

Із “дурдому” – в аеропорт. Через обшук росіянами

Чотири дні в ешелонах із технікою – і 90-й батальйон дістався Костянтинівки.

Нас поселили в закинутий дурдом. Він напівзруйнований, тільки стіни. Ми і вікна самі склили, і двері якісь ставили. Щось привозили волонтери, щось купували самі. Ні душу там ніякого, нічого. Душ з’явився взимку 2015-го, – розповідає про вигоди Віталій, який отримав прізвисько “Лоза”.

Бронежилетом і “розгрузкою” його екіпірувала дружина Оксана, вона ж присилала ліки від застуди. Волонтери привезли термобілизну і спальники (замість виданих літніх), генератори, засоби захисту. Із “вещовки”, наданої державою, на Лозовому був перший “піксель”.

– Чи страшно було заходити в аеропорт?

Страшно не за себе, а за підлеглих, за яких відповідаєш. Та ще страшніше за тих, хто залишилися вдома, хто на тебе чекає і вірить, що все буде нормально, – очі Лозового червоніють, але він стримує сльози. Так буде ще кілька разів під час нашої розмови, коли йтиметься про сім’ю й про тих, хто так і не дочекався своїх рідних із фронту.

Вхід у термінал

Віталій був у другій роті, вони міняли побратимів із першої роти. Заїхав у ДАП 14 грудня.

Заїжджали на МТ-ЛБ через Піски, це селище зовсім поруч з аеропортом. Але в перших числах грудня вже було дуже проблематично потрапити. Перші наші дві групи заїжджали під обстрілами. А МТ-ЛБ прострілюються на раз, там дуже тонкий метал. Дехто навіть не встиг заїхати, як його, пораненого, вже вивозили, – пригадує Віталій. – Ми мали проскочити в аеропорт о шостій ранку. Але доїхали до Тоненького, нас вивантажили. Ми пробули назовні пару годин. Ворог нас не пускав. Поки ми чекали, вони вирішили, що ми заїжджатимемо під білим прапором. А нам треба поміняти наших! Вони жили практично на вулиці, мороз – мінус 22-25.

Із “мотолиг” українські вояки пересіли в КамАЗи. Доїхали до ворожого блокпосту, де росіяни їх обшукували.

Було дозволено було провезти тільки магазин патронів – 30 штук – і зброю.

У кущах сидів гранатометник: чи то аби стріляти в разі суперечки, чи то заради психологічного тиску.

Віталій Лозовий під час інтерв’ю

Ніхто з їхньої групи не розумів, що відбувається. Було складно збагнути, чому тебе обшукує ворог, чому російські окупанти контролюють кількість боєприпасів, чому тиснуть.

– Як зараз пам’ятаю: позаду нас – машина ОБСЄ, там двоє людей, вони навіть не вийшли. До мене підходив “Моторола”, хвалився, який він супергерой, як воює. Попереджали нас: ви заїдете в аеропорт, але звідти не виїдете.

Нишпорили в спальних мішках, рюкзаках, скрізь. Морально це було вкрай важко, зізнається Лоза.

З окупантами вони, не змовляючись, говорили українською.

Один хлопець у нас взагалі не вмів по-українськи. І вони (росіяни, бойовики) просто морального його добивали: “Ти ж українець. А говориш російською. Значить, ти наш, “русскій”. Переходь до нас. Ми тобі дамо хорошу зарплату, якісну форму”. Точно пів години мозок йому промивали. Але хлопець витримав.

Віталій Лозовий у ДАПі, грудень 2014

Тоді ж наші військові питали, що росіяни забули на території України.

Деякі відмовчувались. Хтось казав, що приїхали заробляти, найманці. Ще хтось повірив, що на Україну напала Америка, тому вони приїхали захищати “братній народ”. У них забирали паспорти, вони, якщо й хотіли виїхати, не могли самі цього зробити.

Після обшуку українських бійців завіз у ДАП уже водій із боку ворога. Групу, яку вони змінювали, так само до ворожого блокпосту доставляв “сепар”. Уже там водії помінялися. Коли вантажівка від’їхала на сотню метрів, окупанти почали обстрілювати її з кулеметів.

Наскільки я знаю, ніхто не отримав важких поранень, тільки легкі. Чи то вони стріляли навмання, чи то просто психологічно тиснули, – коментує Лоза.

Глухі коти та побут у ДАПі

Віталій перебував на 4-му посту, поруч із позицією “Ромео”. Каже, в той час життя в аеропорту “кипіло” тільки вдень. Щойно темніло, всі старалися не рухатись, окрім змін вартових на спостережниках.

Побратими. Вихід із ДАПу 30 грудня 2014 року

Завдяки тому, що волонтери привезли тепловізори, вночі вояки стежили за залою терміналу. Коли бачили рух, передавали доповідь у центр, і там вирішували, відкривати вогонь чи ні.

Однак потрібно було звикнути, що тепловою плямою в об’єктиві може бути людина, а може – кіт. Домашні тварини, які жили на території летовища, вразили Лозу.

Я так розумію, вони геть оглухли від обстрілів. Ні на що не реагували. Вони там виживали так само, як і ми. Іноді полювали на мишей і щурів, яких теж було вдосталь. Вдень коти приходили до нас, ми їх годували.

Люди ділилися з котами сухпайками, консервами. Їжу собі особливо не гріли. Мали тільки два туристські пальники – газ у балончиках витрачався миттєво, тож намагалися економити. Нагрівали тільки воду на чай чи каву.

Замерзла вода в терміналі

Питну воду у пластикових пляшках по 0,5 л носили в кишенях, щоб не замерзала. Великі баклажки намагалися тримати біля єдиної буржуйки, якою користувалися тільки вдень, щоб ворог не бачив вогню та диму, вкривали ковдрами і спальниками. Гризли лід, коли хотіли пити.

“Милися” вологими серветками: ховалися за якусь колону, роздягались, обтирались, вдягалися знову. Мороз пекельний, але треба тримати себе в чистоті. Хай ти і не міняєш термобілизну тижнями. Ноги мокрі – роззуваєшся, надягаєш сухі шкарпетки, і вже легше. Але після кількох днів перебування на вулиці до холоду звикаєш, – запевняє ветеран.

Побратим у спальнику

Сон в аеропорту також складно назвати сном. Тепла власного тіла під одягом вистачало на дві-три години лежання чи дрімоти. Коли чоловік замерзав, доводилося вилазили зі спальника, але погрітися руханкою не виходило – у тиші від вправ розлягалося страшенне відлуння.

Якщо пощастило – заснув, якщо не пощастило – лежиш, чекаєш обстрілу, – згадує Віталій.

Обстрілювали їх переважно після півночі й до світанку. Росіяни тоді застосовували стрілецьку зброю, гранатомети.

Вони стояли на вулиці і навіть не цілились, просто стріляли. Кидали “зажигалки”, і поки ті горіли, видивлялися тіні: якщо людина рухається – стріляли вже в неї, якщо ні, – навмання. Ти вночі тільки й бачиш, як кулі летять по стінах, колонах.

Травмований палець, до речі, Лозі не заважав. Чоловік постійно носив перчатки, а коли потрібно було стріляти, міг тиснути на гачок або негнучким вказівним, або середнім пальцем.

“Кіборги” відстрілювалися, коли надходила команда або коли окупанти нахабніли й намагалися рухатися на території. Іноді відповідати було заборонено – “перемир’я”. Крім того, наші воїни намагалися берегти набої.

Віталій Лозовий (ліворуч) із побратими в ДАПі

Ми все одно завезли більше, ніж було дозволено росіянами: запихали в сало, продукти, – по-змовницькому описує Лоза. – Та й до нас у ДАП завезли багато боєприпасів. Вони були скрізь, валялися під ногами, в калюжах, у мотлосі, який виконував роль барикад. Вдень, коли сепари відсипалися і працювали тільки їхні снайпери, ми ходили й підбирали все потроху. Якщо буде “велика війна”, треба, щоб усе було напохваті. Ну й запас лишити тим, хто нас мінятиме.

“Кіборги” витримали: як у кіно

За планом, ротації мали проходити щотижня, адже витримати довше і не захворіти в умовах зими дуже складно. Жили-бо фактично в бетонній залі. Єдине умовно тепле приміщення з буржуйкою, виведеною у вентиляційну шахту – штаб. Бувало, там відпочивали. Віталій туди заходив тільки за батарейками.

Ми були як порядні бомжі, – усміхається “кіборг”. – Чому порядні? Є одяг, їжа, і ти розумієш, що тобі допоможуть.

Ротації проводили, як вийде. Хтось виїжджав за п’ять діб, хтось – за десять. Віталій пробув в аеропорту майже 16 днів, до 30 грудня. Були й такі, хто воювали в ДАПі понад 20 діб.

Це люди, які ввійшли в азарт, адреналін був. Не скажу, що це романтика. Це просто усвідомлення того, що там треба бути. Кожен розумів, що буде там, скільки треба.

Контузії й поранення переносили так само стійко, як і холод. Віталію пощастило: кулі, що в нього поцілили, застрягли в бронежилеті.

У ДАПі

Один із підлеглих Лозового ховався від обстрілу за колоною, послизнувся, вдарився коліном об ящик – колінна чашечка розлетілась.

Інший десантник дістав поранення ще в Пісках, уламок посік йому ногу, але він нікому не сказав, інакше його відправили б у тил – перемотав кінцівку і через два дні виїхав в аеропорт. Там ще раз був поранений. За першої нагоди його вивезли у шпиталь, лікували чотири місяці – тепер нога не повністю розгинається, чоловік кульгає.

Загалом, розповідь Лози про його будні та побратимів у ДАПі дуже нагадує характери фільму “Кіборги” Ахтема Сеїтаблаєва. Так, і в справжніх “кіборгів” траплялися панічні атаки. Один боєць за два дні до виходу почав страшенно боятися, що за цей час його можуть поранити або вбити.

Як не збожеволіти? Мабуть, допомагала підтримка рідних. Ти розумієш, що мусиш вижити, адже вдома родина, діти. У мене син-підліток, у когось – двоє малих.

У нас один кулеметник боявся їхати в аеропорт, бо в нього двоє маленьких дітей, дружина залишилася б із ними сама. Але він усе одно поїхав. І був щасливий, що вцілів, – розповідає Лоза.

Вихід, білий прапор, рятувальна операція, лазня

Виходили вони з ДАПу так само під білим прапором. Їх вивозив водій-бойовик, на ворожому блокпосту була “перезмінка”. І щойно від’їхали з сотню метрів – окупанти знову відкрили вогонь. Тож доводилося буквально мчати.

Але до Костянтинівки, замість півтори години, діставалися близько шести.

По трасі ще їздили звичайні маршрутки. Ми побачили перевернутий автобус у кюветі. Чи то водій злякався обстрілу й різко повернув, чи заснув, чи його на засніженій дорозі просто занесло. Нам заборонено було зупинятися. Але ми стали, кілька бійців залишилися спостерігати навколо, решта кинулася витягати пасажирів автобуса. Ми зупиняли попетні авто, просили їх завезти людей хоч кудись.

Після цієї позапланової рятувальної операції захисники таки приїхали в Костянтинівку. І перше, що зробили – пішли в міську лазню. Там теж переживали за безпеку, тож частина бійців чатували біля будівлі, решта – купалися, а потім навпаки.

2015 рік “кіборги” з ротації Лози зустріли вимитими.

Метеостанція. Поранення “слідом за смартфоном”

Наступного разу Лозовий мав заїжджати в ДАП 19 січня. Але російські окупанти вже захоплюють аеропорт. Комбат Олег Кузьміних, який їде на підмогу до своїх, 20 січня у тумані збивається зі шляху і потрапляє в полон разом з іще 14 бійцями.

Наступного дня рота Віталія проривається в Тоненьке і чекає на накази. Наказів немає. Натомість обирають добровольців – зо два десятки – для заїзду на метеостанцію неподалік летовища. Група мала прикривати відхід із ДАП.

Бліндаж на позиції “Метеостанція”

Психологічно було важко. Метеостанція маленька, її постійно обстрілювали, заховатися особливо ніде. Були бліндажі, певно, ще сепарські, з гарними міцними плитами, залізти туди можна було тільки по-пластунськи. Важкого озброєння для вогню у відповідь у нас не було. Могли хіба з кулеметів і КПВТ на БТРах постріляти, – розповідає Лоза.

Коли ворог захопив аеропорт, обвалилися перекриття нового терміналу, понад два десятки бійців 90-го батальйону потрапили в полон, ще майже три десятки – загинули.

На “Метеостанції”

Віталій добре пам’ятає відчуття безсилої люті, яке відчував тоді.

Найгірше те, що ти не можеш виїхати їм на підмогу, не можеш викликати евакуацію, не можеш зупинити це все, – глухо говорить Лоза.

Він щоранку намагався дзвонити дружині і запевняв: усе добре. Користувався кнопковим телефоном, бо смартфони ворог вираховував. Одного дня на метеостанції його побратим користувався смартфоном, і снаряди “ходили” за ним:

Він перейшов у нашу кімнату, і два снаряди залетіли. Один біля вікна вибухнув, вікно вилетіло разом зі стіною. Другий снаряд упав іще ближче. І всі, хто були в кімнаті, отримали осколкові поранення. На мене впала стіна. Усе стало, наче під час сповільненої зйомки. Я дивлюсь, як Морячок повільно-повільно надягає каску, не встигає її застібнути, а в неї влучає цеглина, цеглина летить в один бік, каска – в інший. Ми потім дивилися – шолом луснув. Якби не він, Морячок навряд чи вижив би.

Віталій Лозовий із Морячком (ліворуч) після демобілізації

У нас іще був спортсмен 2 метри 2 сантиметри зростом, псевдонім “Два нуль два”, він сидів за столом і пив каву. Я лежу й бачу, як він падає із чашкою, чашка вилітає з руки.

Мене ніхто не витягав – усі травмовані. Потім якийсь викид адреналіну: я не зауважив, що до половини присипаний, просто встав, розкидаючи цеглу. Ми всі втекли з тієї кімнати. Буквально за кілька хвилин туди влетіло кілька снарядів. Крупна техніка тоді працювала по-дорослому, – згадує старшина.

Лоза після поранення

Тоді Віталій дістав поранення (уламками посікло обличчя) і контузію з двосторонньою акубаротравмою. Він майже нічого не чув. Лозу відправили в харківський шпиталь, потім – до Києва.

Глухий номер

У столиці “кіборгу” вирівняли носову перетинку, пошкоджену уламками цегли.

Оперувати ліве вухо потрібно було в ЛОР-інституті. Чоловік став у чергу аж на липень. До того часу повернувся на Донбас, виконував із підрозділом різні завдання.

Улітку 2015-го Лозовому зробили дві операції – витягали й складали потрощеного “равлика”, внутрішнє вухо. Але вибухова хвиля роздробила слуховий нерв, тож через кілька років ліве вухо зовсім перестало чути. На правому слух також упав.

Лозовий мусив поставити слуховий апарат, за власні гроші, і нині чує тільки завдяки йому.

Віталій Лозовий під час інтерв’ю

Отримати навіть третю групу інвалідності неможливо. На МСЕК кажуть: “А раптом слух відновиться”, – стенає плечима Лозовий.

Символ незламності

Віталій Лозовий демобілізувався 5 вересня 2015 року. Нормально спати почав десь тільки через рік після ДМБ.

У мене є багато знайомих, які досі погано сплять. Та й мене можна будь-якої миті розбудити, я підскочу і побіжу кудись.

Ти можеш себе хіба перебороти: ось є цивільне життя, родина – живи. Нормальної психологічної реабілітації в країні досі немає.

Відновитися після війни Віталію допомагає родина.

Від старих часів на руці в Лози залишилося тату “За ВДВ”. Після демобілізації він набив на лівій кисті герб України, на правому плечі – емблему рідного батальйону, вовка з цифрою “90”.

Татуювання Лози

Нас називали “привидами”. Адже 90-й батальйон був унікальний. Гроші на нього не виділяли, нас ніби не було. Почали говорити про батальйон уже після аеропорту, звідки ми вийшли вже як підрозділ новоствореної 81-ї бригади, – гордо каже Віталій.

Він чекав, що активна фаза війни знову почнеться у 2017-2018-му і його викличуть, як і інших резервістів. Поки запрошували тільки на полігон, щоправда, в танкові війська. Лозовий відмовився.

Віталій Лозовий

Він не вважає стояння на місці способом закінчити війну.

У 2014-15 році ми були активні і завзяті, бо потрібно було відвоювати Донецьк, Луганськ і взятися повертати Крим. Якщо ці землі нам потрібні, треба активізуватися, докласти всіх зусиль і повернути їх. Якщо не потрібні, просто залишити все, як є. Поставити дійсно стіну, кордон. І хай вони там живуть в окупації, за загородою. Може, тоді війна закінчиться швидше?

Щороку 21 січня Віталій і його побратими збираються, щоб згадати всіх полеглих у боях за Донецький аеропорт. Вони також опікуються дітьми загиблих “кіборгів”: купують шкільне приладдя, новорічні подарунки.

Таке враження, що держава забула про дітей, чиї батьки віддали за Україну найдорожче – життя. Якщо ми не будемо згадувати загиблих, хто їх згадає?

Загинуло дуже багато молодих хлопців, які залишили свої родини, коли потрібно було захищати Україну. У них позалишалися діти. І вони ось уже шість років ростуть без батьків. Адже чому ми у 2014-му пішли воювати? Не за гроші! Я перші виплати – близько 2,5 тисячі гривень – отримав тільки в листопаді. Ми пішли, щоб діти наші жили спокійно і мирно. Але вийшло так, що багато дітей залишилися без батьків. Їм зараз значно важче. Їм має хтось допомагати.

Віталій Лозовий під час інтерв’ю

Віталій чітко пам’ятає кожен свій день в аеропорту.

Він усміхається, згадуючи, що в грудні оборону летовища тримало всього близько півтори сотні вояків. Якби російські окупанти знали справжню кількість оборонців, давно б захопили ДАП.

Дивно було, що ворог нас завозить в аеропорт, вони ж із нами воюють, вони нас потім і вивозять.

Але Донецький аеропорт дійсно став символом духу і незламності. ДАП був практично оточений: бойовиками, російськими спецпризначенцями, десантниками, що стояли під російськими прапорами. Але перед нашим заїздом над терміналом оновили український прапор. Його потрібно було вивісити, щоб ворог бачив: українські війська ще тут.

Нагороди на кітелі Віталія Лозового

За оборону Донецького аеропорту Віталій Лозовий у 2016 році отримав із рук президента Петра Порошенка орден “За мужність” ІІІ ступеня.

Це було гідно. Мені було дуже приємно. Президент нам щиро дякував, – каже Лоза.

Нині старшина запасу першої черги працює водієм та виховує онука Артема.

Ми переходимо на розповсюдження інформації лише у YouTube, Facebook та Тelegram

13:23 / 2 березня 2022

Друзі! Важливо! Ми переходимо на розповсюдження інформації лише в YouTube, Facebook та Тelegram-каналі.

Інформаційні стріми з 8 ранку до 0 ночі у співробітництві з відомими журналістами та блогерами на каналах UMN та skrypin.ua

Наш Facebook: https://www.facebook.com/UkrMediaNetwork

Наш Тelegram: https://t.me/UMNuaНаш Twitter: https://twitter.com/UMN_ua