До планового закінчення президентської каденції Володимира Зеленського залишилося три роки й чотири місяці. Це набагато більше, ніж він уже встиг пропрацювати главою держави. Багато його недругів, звісно, переконані, що він не добуде свого терміну до кінця, але навряд чи таке сьогодні можливо передбачити. Не залежить це й від самого Володимира Олександровича, який уже мало на що впливає в підконтрольній йому країні, зокрема й на свої бажання та плани. Водночас саме в січні минає третина його каденції, що дає чудову нагоду підбити проміжні підсумки діяльності. Тим паче, що рейтинг підтримки якраз досяг історичного мінімуму — 26,2% (дані соціологічної групи «Рейтинг») та майже зрівнявся із результатом його головного конкурента на президентських перегонах Петра Порошенка, за якого у 2019 році проголосувало 25% виборців, пише Роман Малко для "Тижня". 

Якщо в новий 2020 рік Володимир Олександрович входив не без задоволення, із гордо піднятою головою та ще й із певним міхом здобутків за плечима, на зразок очної ставки з путіним на полях Норманського формату чи революційного турборежиму монобільшості в парламенті, що ввела у транс усіх злостивців, то в рік 2021-й його вже заводили чорним входом за заздалегідь написаним сценарієм. І не тому, що над «найвеличнішим лідером сучасності» нависли якісь неймовірні загрози. Як не дурна й украй амбітна людина Володимир Олександрович і сам чудово знає, що хвалитися йому нічим. Розповісти діткам казку про дороги ще куди не йшло, але вкотре клеїти дурня під новорічною ялинкою та знову обіцяти нісенітниці, мабуть, не надто хочеться. Адже за спиною й так безліч скандалів, неприємних ситуацій, образ, розставань і розчарувань, наслідки яких доведеться тягти із собою ще довго й нудно.

Звичайно, у всьому винен високосний рік і COVID-19, який безсоромно сплутав Володимиру Олександровичу карти і змусив переглянути плани. Принаймні в цьому він твердо переконаний, про що не посоромився сказати в одному зі своїх нечисленних підсумкових інтерв’ю. Тільки це доволі поганий аргумент для виправдання власної некомпетентності. Розтратити за рік-півтора безпрецедентний потенціал і кредит довіри та не виконати геть нічого із наобіцяного, хай навіть у непростий час, іще треба зуміти. І пандемія тут радше врятувала ситуацію, загальмувавши негативні процеси.

Але загалом президенту гріх жалітися на ситуацію, у якій він опинився, бо все скидається на те що вона його цілком влаштовує. Він уже насидівся у кріслі. Знайшов комфортну для себе позу. Його ніщо не муляє, як спершу, та не завдає дискомфорту. Делегував більшість повноважень охочим ними морочитись і вже не вдає, що все контролює, що готовий слухати, навчатися й пізнавати світ із широко відкритими очима. Систему комунікації та роботи в його офісі чудово налагоджено. Його цілком влаштовують ті страви й чітко відміряні порції інформації, які йому подають до споживання, тож змінювати щось на даному етапі він явно не бажає, хоча ще міг би. Так, точку неповернення вже пройдено, але спохопитися поки що не пізно. Та тільки перебування в бульбашці приємніше…

Тягарі, які тягне з собою Зеленський у 2021 рік, не викликають оптимізму, а радше сигналізують про небезпеку й іще більше занурення в хаос. Зелена влада й далі працюватиме в режимі пожежної команди, реагуючи на несподівані виклики й не створюючи майже жодної додаткової вартості. Загрузатиме у скандалах, намагатиметься полагодити там, де напартачила, боротиметься з економічною кризою та долатиме наслідки пандемії, але проблеми лише наростатимуть, як снігова лавина. Адже уряд Дениса Шмигаля, найімовірніше, і далі працюватиме на ввіреній йому ниві — з усіма відповідними наслідками.  Звісно, можливі окремі ротації чи заміни. Під прицілом може опинитися, наприклад, міністр охорони здоров’я Максим Степанов за провал кампанії з вакцинації від COVID-19.

Утім, змінювати його Зеленському сьогодні особливо ні на кого. Гравці з поважним послужним списком більше не бажають грати в театрі абсурду, а перекривати важливі ділянки аматорами без досвіду стає дедалі небезпечніше. Більшість із них явно не заточені на роботу. Та швидкість, із якою багатіють щасливчики, що їхня доля закинула в оточення чи команду президента, не лише вражає, а і змушує замислитися. Заступник голови ОП і куратор «Великого будівництва» Кирило Тимошенко на Новий рік, за даними медіа, подарував своїй дружині особняк під Києвом вартістю приблизно 10 млн грн, а дружина «Юзіка» з «Кварталу 95» (він же нардеп Юрій Корявченков) розжилася новенькою Toyota Land Cruiser вартістю не менше як $100 тис. Одіозний нардеп-«слуга» з Харкова Андрій Одарченко придбав собі люксовий позашляховик Mercedes-Benz GLS 350 за 1,72 млн грн, власниками квартир та дорогих автомобілів зненацька стали й матері-пенсіонерки його колег по цеху: мати Олександра Дануци — двох однокімнатних квартир у Києві вартістю щонайменше $100 тис., Сергія Нагорняка — новенького Lexus за мінімум $50 тис., а мама Олександра Горобця — Mercedes-Benz G-500 за мінімум $150 тис. Таким, звісно, мало кого здивуєш, адже Україна — це країна можливостей.

Урешті, може видатися, що Володимир Зеленський — жертва обставин, якою всі норовлять скористатися і яку всі прагнуть підставити. Шмигаль зі своїм підвищенням тарифів на електрику та газ, Степанов із проваленою вакцинацією та забороною торгувати шкарпетками в супермаркетах і навіть Шкарлет, відомство якого намагається довести до божевілля батьків школярів своїми онлайн-уроками-пятнадцятихвилинками. Але Зеленський сам себе підставив іще тоді, коли увірував, що зможе бути президентом і додумався зробити ставку на випадкових ідіотів, яких люб’язно привів до влади. Те, що така неперебірливість не може нічим добрим закінчитися й колись йому доведеться пожинати відповідні плоди, можна було передбачити.

Проте є й цілком конкретні кейси, які Зеленському таки доведеться полагоджувати особисто, бо обрана останнім часом тактика відсиджуватися й не реагувати, щоб не обростати негативом, іноді банально не працює. Приклад — символічний різдвяний дзвінок від Байдена із довгим списком підсанкційних авантюристів, серед яких чільний гравець команди «Кварталу» у Верховній Раді Олександр Дубінський. У Зеленського зопалу пообіцяли не реагувати на цю подію — хай, мовляв, з’ясовують на рівні фракції, але злити Дубинського й залишитись у дамках Володимиру Олександровичу навряд чи вдасться. Це президенту Трампу було не надто цікаво, чим живе його друг Володимир у далекій Україні, але не президенту Байдену. Той точно спробує дізнатися, що там відбувається у стратегічних партнерів, зокрема на антикорупційній ниві, щедро зораній та засіяній на гроші американських платників податків. Як там із реформуванням Офісу прокурора та судовою реформою тощо? До того ж братні американські спецслужби — це не «мудрий український народ», якому можна навішати чимало локшини, вони багато чого знають із того, що не хотілося б, тому про свої майбутні перспективи пану президенту варта було б усе-таки починати думати вже сьогодні. Врешті, є ще й унікальний кейс пана Коломойського, дослідження якого у США перебуває начебто на завершальному етапі. Та й, мабуть, не лише це.

Доведеться якось занурюватися Володимиру Олександровичу у справи українського правосуддя та проблеми суддів. І питання не тільки в самодіяльності Конституційного Суду, який восени відкрив скриньку Пандори, що стало великою несподіванкою для очільника держави. Деградація судової влади загалом надто очевидна. Ні переформатуванням КСУ, ні навіть розгоном того самого легендарного Окружного адміністративного суду столиці тут не обійтися. Розганяти, схоже, треба все і всіх, бо тотальна корупція та кругова порука, на якій тримається судова система, ніколи не дозволять її оздоровити. Урешті, не в кращому стані й недореформована прокуратура та інші шановні внутрішні органи. Вони, схоже, остаточно зрослися в єдиний великий синдикат і з кожним днем стають дедалі більшою загрозою для держави. Прикладів є безліч, та один із найяскравіших — справа заступника голови Офісу президента Олега Татарова, якого підозрюють у хабарництві. Пінг-понг, який улаштував Офіс генрокурора, щоби врятувати «рядового» Татарова, справді безпрецедентний і точно потрапить у підручники з криміналістики. Урешті, як і маніпуляції у справі Павла Шеремета, у які було втягнуто самого очільника держави. До слова, рано чи пізно Володимиру Олександровичу із цим також доведеться щось вирішувати. Він, звісно, не може тиснути на слідство, як і на суди, але якщо вже був на презентації «підозрюваних», а наведені докази їхньої вини захист нині фактично спростував, нові за рік не з’явилися, проте люди досі караються, то його святий обов’язок як голови держави якось розрулити цю ситуацію. Тим паче, що несподівано, з’явилася рятівна соломинка — інформація про можливий білоруський слід, що правдоподібніше за «захоплення ідеями арійської раси».

Та, мабуть, найважчий тягар Зеленського — це історія з припиненням війни з росією та повернення окупованих територій під український суверенітет. Ця опція його справді цікавить, він зробив на неї ставку, бо чи то сподівався, що йому вдасться домовитись із путіним, чи його хтось у цьому переконав, але за рік часу жодних зрушень у цій царині не відбулося. Мінський перемовний майданчик не працює, Нормандський формат тим паче. Андрій Єрмак укотре з’їздив до Берліна, відтанцював ритуальний танець із Дмітрієм Козаком і ні до чого не домовився. І найпевніше, що не домовиться. У путіна свій план, йому нікуди поспішати. Та й не на часі зараз підставляти плече Зеленському в його миролюбних «хотілках». Навіть зустрічатися з ним путін не хоче. Усе, на що може сподіватися Володимир Олександрович, — це на відкриття чергового КПВВ, нікому не потрібне «розведення», або — о диво — на обмін полоненими, що не надто реально.

Зеленський зразка 2021 року чимсь дуже схожий на пізнього Ющенка. Трохи втомленого, розчарованого й дещо приреченого. Принаймні зовні. Йому не надто подобається те, із чим доводиться працювати, але він зумів абстрагуватися. Звісно, Україна Ющенка й Україна Зеленського — це дві різні історії, та на заздрість виборцям Ющенка, виборцям Зеленського пощастило більше. Ті, хто бачив у ньому шанс на очищення, оновлення й обнуління, не надто помилились у сподіваннях. Так, місія Володимира Олександровича виявилися суттєво спрощеною. Він не месія, можливо — лише готує йому прихід, але розбалансувати державні механізми й обнулити досягнення попередників він зумів на славу. Наступникам точно багато чого доведеться будувати з початку. І це саме той приклад, який доводить, що зі сміливими бажаннями треба все-таки бути дуже обережними.

Друзі! Важливо! Ми переходимо на розповсюдження інформації лише в YouTube, Facebook та Тelegram-каналі.

Інформаційні стріми з 8 ранку до 0 ночі у співробітництві з відомими журналістами та блогерами на каналах UMN та skrypin.ua

Наш Facebook: https://www.facebook.com/UkrMediaNetwork

Наш Тelegram: https://t.me/UMNuaНаш Twitter: https://twitter.com/UMN_ua