На культурній карті Києва початок ХХ століття позначився дуже яскраво, адже якраз тоді місто ставало центром вітчизняного мистецького модернізму. А українські книжки, вистави, часописи, дискусії привертали все більше уваги, попри незмінну зверхню негацію газетних оглядачів: ті оцінювали будь-яке досягнення за логікою, що з Назарету за визначенням не може бути нічого доброго. З’являлися поодинокі осередки, як-от редакція журналу зі старосвітською назвою, але новаторським змістом «Українська хата», де почали збиратися молоді літературні бунтарі. Журнал послідовно пропагував ідеї батька європейського модернізму Фридриха Ніцше, знайомив читачів із західними мистецькими новинками і докоряв старосвітським апологетам «літератури для домашнього вжитку» за нерозуміння духу сучасності. З початком світової війни усе підозріле й нелояльне (а «малоросійський сепаратизм» підпадав під ці визначення цілковито!) заборонили й позакривали усі видання. Підготовлені тоді символістами альманахи вийшли аж через кілька років, пише Віра Агеєва для "Тижня". 

Епатаж антропофагів

На щастя, не можна заборонити творче спілкування, тож літературні зібрання тривали. Десь 1915-го постало екстраваґантне київське «товариство поетів-антропофагів». Серед ініціаторів його створення бачимо майбутнього неокласика Максима Рильського, тоді учня елітної гімназії Володимира Науменка. «Людожерська» настанова (жертвами, треба думати, мали стати прихильники старої зужитої манери письма й загалом антимодерністи) об’єднала цікаві постаті, що виникли у декораціях раннього модернізму. Скажімо, Володимир Маккавейський — філолог, математик і поет, навколо якого витала міська легенда. А випускник юридичного факультету університету Святого Володимира Микола Фореггер захоплювався театром, був завсідником численних тодішніх диспутів і теат­ральних обговорень. Всеволод Зуммер — археолог, ісламознавець, історик східного мистецтва, автор численних сходознавчих досліджень — у пору своєї київської юності вирізнявся широтою інтересів. Якраз їх колоритно описує у спогадах Максим Рильський як учасників «антропофагівських» зібрань. А ще — свого однокласника й найближчого приятеля Михайла Алексєєва, майбутнього академіка-шекспірознавця. Це йому присвячено знаний вірш Рильського про прогулянку весняним Києвом: «А друг мій Миша Алексєєв // Мені Марлінського читав». Віктор Домонтович згадує членів товариства в романі «Доктор Серафікус»: у ньому розсипано безліч мемуарних деталей, що дозволяють скласти уявлення про київське мистецьке середовище, у якому й формувалися майбутні наші неокласики.

Свого героя, художника Корвина, автор роману представляє дотичним до певного інтелектуального середовища. «Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О. Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з’явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф.І. Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантинізму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріали для своєї дисертації про іконографію Богоматері. Корвин обертався в їхньому гуртку; він приятелював із Зуммером і Моргилевським, згодом заприязнив зі Шмідтом».

Про поетів-антропофагів ширилися дивовижні перекази, плелися екстраваґантні сюжети на кшталт того, що в цьому гуртку, — як переповідав 1924 року в доповіді про творчість Рильського Віктор Петров,— «молоді гурмани» замовляють для своїх вечерь котлети з людського м’яса. Зрозуміло, що автори макабричного свідчення неприховано цитують тут Шарля Бодлера, котрий пресерйозно радив скуштувати мозок маленької дитини, що на смак, мовляв, нагадує горіхи. Для епатування традиційного смаку всі засоби вважалися добрими. А культ Шарля Бодлера антропофаги шанували свято. У спогадах про ті роки Рильський багато розповідає і про пошуки заказаних досвідів, зокрема про те, як новий наркотичний засіб кокаїн змусив, що називається, здати в архів ефіроманію старшого покоління. Увесь цей антураж був засобом розриву з традицією й долучення до нових художніх цінностей. Закриття українських видань у роки Першої світової ускладнило маніфестації молодої ґенерації.

Під знаком Курбаса

І лише рік 1917-й змінює ситуацію кардинально. Мистецька революція видавалася суголосною революції національній. Весною 1917-го Київ нуртував велелюдними мітингами, зібраннями, яскрів прапорами й плакатами. Колони демонстрантів часто декорували найвидатніші художники, постановкою зустрічей, парадів, святкувань займалися фахові режисери. Уже в березні студія Леся Курбаса показала символічний етюд «Революційний рух». Під знаком Курбаса та його аванґардного театру великою мірою й творилося тоді нове мистецтво. Він приїхав до Києва ще 1916 року на запрошення Миколи Садовського, вже маючи і акторський та режисерський досвід у «Руській бесіді» та «Тернопільських театральних вечорах», і філософську освіту, здобуту у Відні та Львові.

Мистецька революція. У 1917-му Лесь Курбас та його Молодий театр стали в авангарді творення нового мистецтва

Усе навкруги мінялося й оновлювалося. Попри те що революція дуже скоро перестала виглядати святом, попри голод, холод, обстріли, вибухи, черги й скупі пайки горохового хліба, мистецький аванґард якраз тоді заявив про себе яскраво й галасливо. Анонсувалося безліч дискусій, диспутів, обговорень, тиражувалися заклики й маніфести. 24 вересня 1917 року у приміщенні театру Берґоньє Молодий театр під орудою Леся Курбаса відкрив свій перший сезон п’єсою Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Режисер-постановник зіграв і головну роль художника Корнія Каневича. Спектакль оформив Михайло Бойчук. Згодом із Курбасом працювали такі майстри живопису, як Анатоль Петрицький, Вадим Меллер, Олександра Екстер.

Усе здавалося дозволеним. Хтось вражав екстраваґантним вбранням. Хтось — плакатом. Найпопулярніші артистичні кав’ярні змагалися в оригінальності назв. На Миколаївській, нинішній Городецького, поруч із будівлею цирку (де також часом влаштовували театральні обговорення) у підвалі готелю «Континенталь» відкрилося знамените кафе «ХЛАМ» — «Художники, Літератори, Артисти, Музиканти». Це там на початку 1919-го Павло Тичина читав на поетичному вечорі вірші зі щойно виданих «Сонячних кларнетів».

3 травня 1919 року відкрився «Льох мистецтв». Стіни закладу розписав Анатоль Петрицький. У відділі хроніки символістського журналу «Музагет» (недоброзичливці зазвичай вимовляли м’яко — «Музагеть», хоча швидше з заздрощів, бо блискуче ґроно авторів зробило би честь будь-якому з тодішніх часописів) повідомлялося про «вечірки поетів і митців молодшої ґенерації», які збиралися в «Льоху мистецтв» щотижня у понеділок та суботу. Серед них вирізнялися активністю футуристи, закликаючи знищити все «барахло минулого», спалити класиків і пустити з димом музеї. Там виступала й студія Молодого театру.

У підвалі ресторанчика «Кривий Джіммі» Лесь Курбас якось розігрував пошук нової назви для свого театру. Відстукуючи молотком по столу, продавав із аукціону дивом збережену ще дореволюційну пляшку вина з принадною етикеткою. Власником раритету мав стати автор схваленої присутніми назви. Тичина тоді запропонував, з алюзією на Сковороду, «Студію акторів драми», скорочено САД, проте Курбас віджартувався, що з акторів-«садистів» знущатимуться всі рецензенти… Семенко пропонував «Новий Логос» — для правовірного футуриста все мало стати новим! Врешті прийняли Курбасівський «Березіль» — із наголосом на березневе весняне оновлення й ламання криги. А пляшку тоді розпили всі разом…

Пошуки оновлення означали й зосередженість на духовних, релігійних одкровеннях, на альтернативах християнству. У Німеччині Лесь Курбас зустрічався з неймовірно популярним при початку століття Рудольфом Штайнером. Це нібито саме Штайнер звернув увагу українського студента на Сковороду і його обожнення природи. І в пореволюційному Києві створюється законспірована антропософська «дев’ятка», «мале братство», до якого входили також Георгій Нарбут, Павло Тичина, Михайль Семенко, Микола Зеров, інші знані художники, музиканти. Вони прагнули знайти противагу тогочасним нігілістичним настроям. Були розроблені ритуали, виготовлені персні. І в театрі Курбас творив не просто трупу, а таки духовне братство, мало не чернечий орден, наголошував значення духовних практик, різноманітної емблематики й символіки.

Противага нігілізму. Після знайомства з Рудольфом Штайнером Лесь Курбас організував у Києві антропософський гурток

Між тим аскетизм побуту диктувався самими обставинами. Рятуючись від голоду в оточеному «заградотрядами» Києві (переможці попросту не допускали довозу продуктів із навколишніх сіл, аби донищити ворожих петлюрівців, упокорити столицю), березільці їдуть спершу до Білої Церкви, далі до Умані. Тоді відбувся такий собі великий вихід з умирущого міста, і мистецькими центрами на якийсь час стали провінційні Баришівка та Умань.

В Умані Лесь Курбас поставив Шевченкових «Гайдамаків» у реальних історичних декораціях — у стінах того самого базиліанського кляштора, де вчилися Гонтині діти, де плюндрував усе в шалі помсти сотник… На тому самому майдані, де й гоготів червоний бенкет. І Шевченкове «Страшно, страшно Умань запалала» озивалося і відлунням давньої історії, й алюзіями на щойно пережите у зміні влад і режимів. Глядачами часто ставали бійці, які йшли на фронт. Реакції на спектаклі бували іноді надто емоційними. Микола Бажан — року 1920-го палкий шістнадцятилітній апологет Леся Курбаса — згадував, як одного вечора він почув з-за куліс якесь дивне, ніби пташине, щебетання в залі: його заповнили червоноармійці-китайці. Хтозна, що вже там вони зрозуміли у протистоянні гайдамаків та шляхти, але раптом залунали постріли, і уманська красуня Марія Мельник, яка стояла на сцені в образі панської Польщі, ледве встигла впасти додолу, аби уникнути кулі. Глядачі вирішили допомогти торжеству справедливості. Захоплено згадують і виставу, зроблену Курбасом у паркових ландшафтах знаменитої уманської Софіївки. Далі було повернення до Києва, робота у новій пролетарській столиці Харкові, куди перевели «Березіль».

Київ авангардний

Мистецька атмосфера ранніх двадцятих великою мірою визначалася протистоянням «правих» та «лівих», неокласиків та авангардистів. Неокласиків тоді не любили не лише футуристи. Саме нагадування про авторитетність великої багатовікової європейської традиції десь заважало почати історію культури з себе самого. А часом так хотілося це зробити в атмосфері тотального заперечення усього «буржуазного» й утвердження нового мистецтва, твореного пролетаріатом! Володимир Сосюра сповідався у бажанні «стріляти в кожні жирні очі», «в кожну шляпку і манто» та викривав зловорожу залюбленість у «мармур Венери» й «мертвий Рим». Навіть Павло Тичина закликав до «проклять» «замість сонетів і октав». Футуристи утверджували себе галасливо, весело й претензійно. То перформанс зі спаленням «Кобзаря», то заклики викинути «на смітник історії» театральне мистецтво… Утім, не скандалами єдиними. Невтомний і всюдисущий метр київських футуристів Михайль Семенко мав серйозні амбіції. Одну за одною творив літературні організації. Спершу була «Фламінго», потому «Ударна група поетів-футуристів», з 1922-го — «Аспанфут». Альманах «лівої» творчості називався «Семафор у майбутнє», а газета — то й попросту «Катафалк мистецтв». Працюючи в редакції газети «Більшовик», Семенко збирав навколо себе талановитих обнадійливих дебютантів. Це з його легкої руки «у футуристах» певний час ходили і майбутній поет-академік Микола Бажан, і автор неоромантичної прози Юрій Яновський. Для гуртування послідовників Семенко мав потужні засоби: у голодні й бездомні часи міг і обідом нагодувати, й навіть на каву часом запросити. Культовим місцем, про яке трепетно згадують відповідно зорієнтовані мемуаристи, стала така собі східного стилю кав’ярня у самому центрі, поблизу редакцій і видавництв. Микола Бажан писав, що своїх адептів, «напівголодних репортерчиків», лідер футуристів мало не щовечора збирав у грецькій кав’ярні на Костьольній. «Там у маленьких чашечках давали духмяну чорну каву і склянки холодної води. Можна було купити і до нудоти солодкі східні ласощі, але в мецената не завше вистачало на цю розкіш коштів. Кава пилася повільно. Часу вистачало, щоб і посваритись, і помиритись, і потішитись читанням уголос своїх віршів».

На популярних тоді літературних вечірках гучно сперечалися про ставлення до традиції. Їх організовували якраз неокласики. П’ятірне ґроно поетів, далі — школа, що об’єднувала ширше коло літераторів, постали в академічному середовищі. Вони здружилися переважно ще в семінарі професора Володимира Перетца в університеті Святого Володимира. Пильно вивчали добу бароко, захоплювалися Лесею Українкою, читали «Українську хату». А невдовзі потужна енергія національної революції наснажила їхню боротьбу за повернення нашої культури до європейського ареалу. Микола Зеров і його друзі закликали не зрікатися таврованого минулого, а засвоювати спільну для всіх античну традицію. І вже від середини двадцятих років мистецькі вечірки перетворювалися на гострі ідеологічні диспути з дуже серйозними звинуваченнями, скажімо, у тому, що — не мало й не багато! — безневинні переклади з Гомера і Катулла «відродять капіталістичний світ». І прихильники класичного «мистецтва рівноваги» воліли втекти у спокійнішу гавань. Уникали публічних дискусій, перекладали, готували солідні академічні видання. А збиралися переважно за домашніми чаюваннями. У жартівливому колективно написаному «Неокласичному марші» вони згадані як прикметна риса літературного побуту: «Ми виникаємо стихійно, // Щороку сходячись на чай». Майстром чайної церемонії вважався таки Микола Зеров. Уникаючи публічних дискусій, плекали натомість культуру, сказати б, внутрішньоцехового спілкування, жанри пародії, епіграми. Усе це часто мало елементи барокових стилізацій. Одною з найзнаменитіших літературних містифікацій став витворений у колі Георгія Нарбута, Вадима Модзалевського, Миколи Зерова життєпис такого собі Лупи Грабуздова. Нарбут якось купив на базарі перстень із сердоліковою печаткою, на якій було вигравіруване це ім’я. Тобто неслужилий дворянин таки реально існував, — а далі він став персонажем цілої епопеї та ще й «автором» дотепних літературних пародій. Замилування славним предком було одним із численних способів утекти з неприйнятної сучасності, в якій літературні смаки й ієрархії все більше визначалися чекістськими приписами. Нарбут навіть у власній зовнішності намагався стилізувати манеру поведінки та одяг денді початку ХІХ століття. Отож історик Вадим Модзалевський, який цікавився генеалогією, створив для Грабуздова поважний родовід. Причому виглядало, що всі причетні до створення сюжету — нащадки Грабузденків у якомусь там поколінні. Нарбут намалював портрет і зробив Лупу Юдовича героєм «Діаріуша». У видавництві «Друкар» мав з’явитися збірник творів Лупи Грабуздова з розлогими коментарями. Старанно імітувалися стильові особливості староукраїнської мови, підбиралися шрифти, ілюстрації. Таке от свідчення сталості культури, тяглості традиції, спогад про затишний старосвітський побут у часи цілковитої руйнації всього усталеного, звичного й дорогого. Між тим Лупа Грабуздов і пульс сучасності добре відчував. Про це свідчать його вщипливі пародії, як-от на Павла Тичину:

Навколо — комуна, А космос — в душі, Че-ка ж над ухом: — Бреши, А пиши!

Вимушено запроваджена владою нова економічна політика десь від 1921 року дозволила хоч якусь приватну підприємницьку діяльність. Тоді й виникли затишні ресторани та кав’ярні, описані в багатьох романах двадцятих, культові місця, де збиралися київські митці. Героїня поеми Максима Рильського наполягала, що «тістечка найкращі у «Маркіза»». Їй опонувала екстраваґантна персонажка роману «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича: «Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. Максим Рильський дарма запевняє в своїй поемі, що тістечка «найкращі» у «Маркіза». Окрім Фрудзинського, ще можна брати тістечка у «Валентина»».

Позбувшись столичного статусу, Київ певною мірою втрачав і масштабність культуротворчих процесів. Чимало митців перебралося з берегів Дніпра на береги Лопані, туди «переселили» видавництва, театри, редакції провідних газет. Утім, спокусилися новим центром не всі. Неокласики не захотіли обживати пролетарські ландшафти і воліли зостатися на своєму, як кпили тоді авангардисти, «нудному хутірці», що звався Києвом. Згодом столиця таки повернулася назад. Для письменників збудували фешенебельний, як на ті часи, житловий будинок «Роліт». Велося «робітникам літератури» під пильним наглядом енкаведистів не надто затишно. Зараз він майже що облицьований меморіальними дошками. Але дуже багато меморіальних місць, пов’язаних зі знаковими подіями й постатями, так і зосталися непозначеними на культурній карті. Екскурсоводи в середмісті столиці ще й зараз частіше розказують про Ахматову й Мандельштама (про дошки з їхніми іменами давно подбали!), не згадуючи й не знаючи, як творилася українська мистецька аура.

Між тим пам’ять потребує плекання й спеціальних зусиль. Нічийна земля не може стати культурним простором. А розповіді про минуле дуже часто визначають майбутнє. 

Друзі! Важливо! Ми переходимо на розповсюдження інформації лише в YouTube, Facebook та Тelegram-каналі.

Інформаційні стріми з 8 ранку до 0 ночі у співробітництві з відомими журналістами та блогерами на каналах UMN та skrypin.ua

Наш Facebook: https://www.facebook.com/UkrMediaNetwork

Наш Тelegram: https://t.me/UMNuaНаш Twitter: https://twitter.com/UMN_ua