НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Радянське кріпацтво. Як комуністи зробили з селян "другий сорт" і не хотіли їх "озброювати паспортами"

13:33 / 23 січня 2021

1933 року влада «зачистила» міста від «колишніх», «антирадянських елементів» та кримінальних злочинців. Усіх, кому відмовляли у видачі паспорта, автоматично виселяли за 100 км. Тоді як селянам паспортів не видавали взагалі, пише Дмитро Полюхович для видання "Тексти". 

На панщині

Якщо пересічного «східняка» запитати: «Якого року звільнили селян?», той одразу назве 1861 рік. Ця дата намертво вбита в голови на уроках історії. Галичанин впевнено згадає 1848 рік. «Західняки» про це добре знають не лише зі шкільного курсу – чи не у кожному «зазбручанському» селі або містечку й досі стоять «хрести свободи» — пам’ятники, встановлені на честь скасування панщини.

Але що перша, що друга дата не зовсім коректні. Насправді ж кріпацтво у нас скасували 28 серпня 1974 року, коли комуністична влада нарешті дозволила колгоспникам отримати таку жадану «краснокожую книжицу». Нагадаємо, що тоді ж внутрішній паспорт і став «червоношкірим», — перед тим головний документ громадянина СРСР мав зелену обкладинку. До ухвалення цієї постанови Радміну СРСР абсолютна більшість радянського селянства паспортів не мала й по факту була громадянами другого ґатунку.

Сама ж безпаспортність вкупі з жорсткою системою прописки намертво прикріплювала їх до колгоспу. Єдине, що відрізняло колгоспників від кріпаків, — селянина вже не могли продати чи поміняти на коня або породисту собаку. В усьому іншому різниці не було – та сама важка праця на «панщині» за трудодні та повна відсутність бодай якихось прав.

«Хрест свободи», село Крутилів, Гусятинський район Тернопільської області

Тут заглибимося в надра історії.

Із часів кріпацтва

На росії паспортну систему започаткував Петро І. Одразу зауважимо, що автор далекий від москвоцентичності, але вся ця паспортна катавасія відбувалася в російсько-радянській парадигмі, тож тут нікуди не дінешся.

У контексті цієї публікації важливо наголосити, що вже від початку паспортизація була спрямована саме на зміцнення режиму кріпацтва та на унеможливлення кріпаків залишити рідні оселі у пошуках кращої долі. Коли в 1719 році Петро Олексійович ввів рекрутську повинність та досить обтяжливу подушну подать (безперервні війни потребували «гарматного м’яса» та шалену кількість грошей), то одразу ж зіткнувся з відвертим небажанням підданих «брити лоби» та віддавати останню копійку.

Селяни, чи то пак «крестьяне», почали масово тікати хто куди, благо глухих закутків ще вистачало. Задля протидії цьому за указом царя одразу ж ввели «проїзні грамоти», без яких будь-яке пересування в межах царства заборонялося (це поширювалося на всі стани, не лише селян).

За два роки потому, в 1721 році цар запровадив обов’язкові паспорти для селян, які бажали виїхати на заробітки. В 1724-му вийшов царський указ про «Плакат о зборе подушном и протчем», згідно з яким кожен селянин, який хотів податися на заробітки, мусив мати «прокормёжное письмо». Ці листи писалися від руки, але завірялися печатками. Дворянам для пересування в межах країни дозволи були непотрібні (лише на виїзд за кордон), але реєстрація за місцем проживання вимагалася.

Подорожня грамота 1762 року, що давала право на проїзд із Санкт-Петербурга в Нарву

Від 1803 року, за царювання Олександра I, для купців, міщан та селян ввели паспорти вже на друкованих бланках – рукописні досить легко підроблялися, і цією обставиною активно користувалися всі кому заманеться.

Про те, що паспортна система на росії від початку була спрямована проти спроб селян утекти від кріпацького ярма, яскраво свідчить назва закону, що регламентував паспортизацію — «Устав о паспортах и беглых».

Відносно м’яку паспортну систему в імперії ввели лише 1897 року – це було зумовлено розвитком капіталізму на росії та зростанням мобільності населення. Зокрема, за новим законодавством паспорт за місцем постійного проживання був не потрібен.

Однак були й винятки: паспорти стали обов’язковими в столицях (Петербурзі і Москві) та в прикордонних містах. У великих промислових центрах мати ці документи зобов’язали фабрично-заводських робітників. Однак це запроваджувалося виключно для контролю за населенням, і для законослухняних підданих якихось проблем в отриманні документів не виникало.

Звільнені в'язні могли одержати паспорт лише з дозволу поліції і в документі мали відповідну позначку. Паспортів позбавляли лише повій, яким їх міняли на сумнозвісні «жовті квитки».

«Жовті квитки», що видавалися проституткам замість паспортів

Більшовицька обіцянка

Не зважаючи на відносну м’якість пізньоімперської паспортної системи, більшовики її жорстко критикували. В своїй програмній праці «К деревенской бедноте», що вийшла у світ навесні 1903 року, Володимир Ленін, зокрема, писав:

«Социал-демократы требуют для народа полной свободы передвижения и промыслов. Что это значит: свобода передвижения? Это значит, чтобы крестьянин имел право идти куда хочет, переселяться куда угодно, выбирать любую деревню или любой город, не спрашивая ни у кого разрешения. Это значит, чтобы и в России были уничтожены паспорта (в других государствах давно уже нет паспортов), чтобы ни один урядник, ни один земский не смел мешать никакому крестьянину селиться и работать, где ему угодно» (тут й далі виділення автора).

Після революції нова влада, як і обіцяв від початку Ленін, скасувала паспорти та облік громадян. Посвідченням особи міг виступати будь-який папірець із печаткою. Але розгул демократії тривав недовго. Вже в червні 1919 року для проживання в містах були запроваджені обов’язкові «трудові книжки», що по факту виконували роль старорежимного паспорта.

Перші внутрішні радянські паспорти запровадили лише за рік. У документах зразка 1920 року вносилися відомості про службовий, суспільний (з робітників, селян, «бувших») та сімейний стан. Особлива позначка робилася в паспортах осіб, які позбавлялися виборчого права відповідно до статті 65 Конституції РРФСР 1918 року. Але ці документи видавалися виключно за бажанням громадян.

Трудова книжка – перший паспорт у СРСР

1920-ті роки опустимо. На цей період випадає ще досить ліберальна система щодо документів і реєстрації за місцем проживання. До того ж, згідно з ідеологічними настановами, паспорти ще вважалися пережитком «темного минулого». Це навіть зафіксували в «Малій радянській енциклопедії» зразка 1930 року:

«ПАСПОРТ — особый документ для удостоверения личности и права его предъявителя на отлучку из места постоянного жительства. Паспортная система была важнейшим орудием полицейского воздействия и податной политики в так называемом полицейском государстве… Советское право не знает паспортной системы».

Міста — тільки для лояльних

Наведемо невеличкий сімейний переказ.

Бабуся автора працювала секретаркою у сільраді (була письменною), і коли восени 1931-го всю сільраду репресували, дивом уникла арешту – на той момент вона, 17-річна дівчина, якраз була на весіллі в сусідньому селі.

Секретарку чекали вдома, але якась жіночка відловила її ще на околиці та заховала у себе в льосі. Там бабуся просиділа чи не тиждень. Перед тим «забрали» все керівництво в сусідніх селах, тож подія була очікувана, й вона заздалегідь готувалася податися в біга, для чого проштампувала печаткою сільради кілька папірців. На одному з них вона й оформила собі посвідчення особи, з яким завербувалася на будівництво Харківського тракторного, де й «загубилася» серед тисяч робітників.

Довідка, яка виконувала роль паспорта. Судячи зі штампика «Паспорт выдан 1933», власниця потрапила до числа щасливців, які отримали повноцінний документ.

Все змінилося, коли 27 грудня 1932 року в Москві голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, голова ЦВК СРСР Михайло Калінін і його секретар Авель Єнукідзе підписали спільну Постанову ЦВК та Раднаркому «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкову прописку паспортів».

Зокрема, цей документ передбачав:

  1. Установить по Союзу ССР единую паспортную систему на основании Положения о паспортах.
  2. Ввести единую паспортную систему с обязательной пропиской по всему Союзу ССР в течение 1933 года, охватив в первую очередь население Москвы, Ленинграда, Харькова, Киева, Одессы, Минска, Ростова-на-Дону и Владивостока.
  3. Поручить Совету народных комиссаров Союза ССР установить сроки и очередность введения паспортной системы во всех остальных местностях Союза ССР.
  4. Поручить правительствам союзных республик привести свое законодательство в соответствие с настоящим Постановлением и Положением о паспортах.

Чому документ з’явився саме у цей час, докладно пояснювати не варто. В селах уже почав нуртувати голод, а в українських – лютий голод. Селяни масово тікали в великі міста, марно сподіваючись знайти там порятунок, але одним розчерком пера трьох очільників Країни Рад всі вони були перетворені на кримінальних злочинців. Тут слід наголосити, що на відміну від царської, та й сучасної реєстрації, де людина просто засвідчувала факт перебування в певній місцевості, радянська «прописка» мала функцію дозвільного документа. Тобто вона не засвідчувала факт перебування громадянина, а давала на нього дозвіл. Або не давала.

Того ж дня було підписано постанову «Про утворення Головного управління робітничо-селянської міліції при ОДПУ Союзу РСР». Нове відомство створили, зокрема, для введення у всьому Союзі єдиної паспортної системи та прописки паспортів. В обласних і міських управліннях міліції з'явилися паспортні відділи, а в відділеннях — паспортні столи. У визначених урядом місцях паспортизація населення завершилася до 1937 року.

Одночасно з паспортизацією влада «зачистила» згадані у постанові міста від «колишніх», «антирадянських елементів» та кримінальних злочинців. Усіх, кому відмовляли в видачі паспорта, автоматично виселяли на сумнозвісний “101 кілометр”, тобто діяла заборона жити в радіусі 100 км довкола міста.

Лише за перші чотири місяця 1933 року, коли тривала паспортизація в новій та колишній столицях, кількість населення в Москві скоротилася на понад 214 тис. мешканців, а у Ленінграді, де було не проштовхнутися від «колишніх» (царських чиновників усіх рівнів, ексофіцерів, священників та дворян) – майже на пів мільйона!

У Києві, Харкові та Одесі ці цифри були дещо меншими, але й там йшлося про сотні тисяч «виселенців». Цікаво, що окремим розпорядженням рекомендувалося видавати паспорти священникам, які публічно зрікалися сану та віри. Вважалося, що це мало сприяти антирелігійній роботі.

Тоді ж виник своєрідний радянський міський снобізм, що зберігався аж до розпаду СРСР, а подекуди його відгомін чути і зараз. Презирливе, як плювок, слівце «лімітА», мабуть, чули всі люди старшого покоління.

Паспортизація та введення жорсткої системи прописки істотно скоротили населення великих міст, що одразу ж призвело до значного поліпшення їх постачання (а чом би й ні, адже кількість голодних ротів скоротилася на сотні тисяч). Тож щасливці, які отримали жаданий паспорт та прописку, одразу ж відчули себе на щабель вище від інших співгромадян.

Паспорт громадянина СРСР 30-х років

Звісно, що безпаспортні громадяни не квапилися покидати міста й намагалися залишитися там нелегально. Для кримінальників з їх налагодженою системою «малін» «воровськіх хаз» (так на кримінальному жаргоні називали будинки та квартири, де злодії могли "залягти на дно") та фальшивих «ксів» (документів) це не становило особливої проблеми.

А от звичним громадянам велося непросто. Багато хто переходив на надомну працю, фактично ставши добровільним рабом численних артілей, через які легалізувалася виготовлена продукція.

Багатьох висококваліфікованих спеців із «колишніх» на свій страх та ризик неофіційно влаштовували керівники підприємств тощо. Звісно, що органи НКВС із тим нещадно боролися. Для боротьби з такими порушниками і «в целях быстрейшей очистки городов, подпадающих под действие ст. 10 закона о паспортах, от уголовных и деклассированных элементов, а также злостных нарушителей Положения о паспортах», — 10 січня 1935-го за ініціативою наркома Генріха Ягоди та прокурора СРСР Андрія Вишинського було створено спеціальні позасудові «трійки».

На відміну від політичних «трійок», які могли виносити вироки аж до «вищої міри соціального захисту» (розстрілу), «міліційні» були дещо обмежені в покараннях і могли присуджувати строки «лише» до п’яти років ув’язнення.

Село безпаспортне

За межами паспортизації залишилися практично всі села. Паспорти роздали лише колгоспникам прикордонної зони. Від 1938 року в паспортах вклеювали фотографії власників, а от у різних сурогатах – ні. Тому це мало б ускладнити життя потенційним шпигунам та диверсантам. Крім того, паспортизація, як й у випадку з ключовими містами, дала змогу органам НКВС зачистити прикордонну смугу від небажаних елементів.

Цікаві факти про життя селян та паспортизацію можна прочитати в щоденнику Ольги Берггольц – відомої письменниці та журналістки, авторки крилатої фрази: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» Як й усякій порядній та талановитій людині, їй довелося «трішки посидіти» (ну як без того). В травні-жовтні 1949 року вона жила в селі Старе Рахіно Крестецького району Новгородської області. Реалістичні подробиці, записані виключно для себе – шокують. І хай там йдеться про реалії російського села, але вони цілком корелюють із життям українських колгоспників.

У тексті постійно згадується така собі Земскова, — чи то голова колгоспу, чи то його парторг. Берггольц дає їй вбивчу характеристику:

«Ее называют «хозяйкой села». Ее боятся… В ее распоряжении строчка, — она любого может уволить, отправить на сплав, в лес и т. д. Т. к. все в основном держится на страхе, — а она проводник этого страха, его материализация, ей подчиняются. Она ограниченна и узка, и совершенно малограмотна. Усвоенные ее ограниченным, малограмотным умом догмы низшей политграмоты — т. с. база «идейная» ее деятельности. Она употребляет разные термины и слова без точного понимания их значения. Но это бы полбеды. Как все чиновники, держащиеся за эту систему и смутно понимающие, что она — основа их личного благополучия, — она бессердечна, черства, глуха к людям».

Це, власне, повністю характеризує більшість тогочасних керівників та "начальничків". Такий собі типовий радянський барін-кріпосник. Селяни свій статус новітніх кріпаків цілком розуміли. Більшість – мовчали, але молодь могла це й озвучити:

«Вот только что опять поговорила с Земсковой. Она заявила, что Коля – вредный мальчик: «От него учителя даже плакали. Стали разбирать [на уроке] крепостное право, а потом — как теперь вольно живут, а он говорит —и теперь как крепостное. Все в колхоз, а оттуда государству, а нам остатки... Мать [его] тоже политически вредная, мы б ее поставили на работу получше, да она властью недовольная...»

Але найбільш показовий в світлі паспортизації оцей епізод:

«И эта страшная «установка»: «Не вооружать паспортами»!Оказывается, колхозники не имеют паспортов (для жительки Ленінграду це стало відкриттям – авт.). Молодежи они тоже не выдаются, — чтоб никто не уезжал из колхоза. Федорова (завідувачка дитячим садочком – авт.) взяла к себе «техничками» двух молодых колхозниц и выправила им паспорта. Земскова рвала и метала:

– Зачем ты вооружила их паспортами?

То же самое говорили мне и учителя: – Земскова чинит всяческие препятствия к тому, чтоб молодежь, даже ушедшая от нас в район, получила паспорта. Это ужасно действует на ребят. Они говорят – зачем нам кончать [школу], нас отсюда все равно никуда не выпустят, а еще говорят, что молодым везде у нас дорога... Итак, баба умирает в сохе, не вооруженная паспортом...»

Про згадану історію з сохою пояснимо. В щоденниках Берггольц є епізод про селянку, яка перла соху, щоб зорати свій город, без якого на селі колгоспнику й не вижити, надірвалась й померла: «Видела своими глазами, как на женщинах пашут. Репинские бурлаки — детский сон», — занотовує Ольга Берггольц.

Звісно, що селяни правдами й неправдами намагалися вирватися з колгоспного кріпацтва та «озброїтися паспортами». Найпростіше було хлопцям, яких призивали до війська. Можна було залишитися на понадстрокову, а потому отримати паспорт. Найчастіше це практикували українці.

Власне, тоді й склався еталонний образ «хохла-прапорщіка». Можна було завербуватися на «стройки социализма» десь на Північ чи Далекий Схід. Робота там була каторжна, але все ж обмежена строком контракту, а не пожиттєва, як у колгоспі. Юнацтво могло вирватися з ярма, вступивши після школи до вишу. Але це вже більш теоретичний, хоча й можливий, варіант.

Тут слід згадати, що квоти на сільських абітурієнтів запровадили десь лише в 1970-х. До того зарахування в студенти відбувалося на загальних підставах. Здавалося, що ж тут такого? Але на той час в колгоспах школярів активно залучали до сільгоспробіт від літа до кінця жовтня.

Та й навесні школярі більше часу проводили в полях, ніж за партами. Але зрештою мали конкурувати на рівних із міськими випускниками, які у цей час спокійно собі вчилися. Тоді ж буйним цвітом розцвіло хабарництво. За певну суму голова колгоспу міг виписати «вольную» та дати дозвіл на переселення до міста.

Якщо дивитися на цю проблему із “національних окраїн”, то відкривається ще одна грань русифікації і російського колоніалізму, адже чимало мешканців міст, які там змогли залишитися, були етнічними росіянами, переселеними з росії, чи українці, які під тиском обставин ставали російськомовними. В ті ж часи в селах жило україномовне і корінне населення республіки. Якщо в радянській росії місто і село ділилися за суто соціальною ознакою, то в Україні та Білорусі додавався ще й мовно-національний елемент. Адже вирвавшись із селянського кріпацтва, людина хотіла позбутися ознак кріпака і злитися з міським середовищем, що часто означало перехід на російську.

Цим, до речі, у книжці «Система Білорусь», у якій йдеться про витоки диктатури в цій країні, пояснюється ненависть диктатора Лукашенка до білоруської мови, національних символів і діячів, котрі почали національне відродження. Зацитуємо наш переказ книги: «Білоруська асоціювалася у найкращому разі з фольклором, а у найгіршому — з колгоспним безправ’ям, бідністю, безнадією. Потім дитина виростає, „вибивається в люди“, робить кар‘єру — звісно ж, „престижною“ російською мовою. І тут якісь Позняк і Шушкевич починають білорусизацію. Неважко припустити, що в уяві людей на кшталт Лукашенка, білорусизатори намагалися „відібрати“ в них цей „яскравий російськомовний світ“ і повернути до минулого, яке, напевно, асоціювалося із колгоспними злиднями. Уявити собі сучасне життя білоруською вони не могли, а центром всесвіту для них і надалі була Москва».

Діти колгоспників більше часу проводили в полі, ніж за партами

Цікаве «паспортне» свідчення останнім часом проскакує в соцмережах – фотокопія повідомлення з газети «Колхозный клич» № 53 від 14.05.1952, що виходила в Чаплигінському р-ні Липецької області. Про зміст читайте на світлині. А от про подальшу долю «злочинного підробника важливого документа» наразі невідомо, як і його доньки.

Лише наприкінці 1960-х – початку 1970-х у СРСР підрахували, що надходження від продажу нафти та газу «буржуїнам» приносить набагато більше прибутків, ніж нещадна експлуатація колгоспних кріпаків. До того ж завдяки суцільній механізації село вже не потребувало стільки робочих рук. А от промисловість – ще й як.

«Ліміта»

Ініціатором розкріпачення став перший заступник голови Радміну СРСР і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Він, до речі, був родом із Луганщини. Його активно підтримав тодішній очільник МВС Микола Щолоков, який хотів використати сільську паспортизацію для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів».

Радянські паспорти – довоєнний, повоєнний та «краснокожий»

Утім, після видачі паспортів жорсткі обмеження щодо прописки у великих містах залишилися. Вчорашній селянин міг там оселитися лише за так званим лімітом, тобто влаштуватися на підприємства з важкими або шкідливими умовами праці, на яких самі городяни не горіли бажанням працювати.

Цікаво, що сьогоднішні апологети СРСР у закріпаченні селян ні злочину, ні якогось обмеження прав колгоспників не вбачають. Аргумент у них «вбивчий» — мовляв у США, які позиціонують себе як оплот свободи та демократії, внутрішні паспорти й досі відсутні. Втім, що там відсутня й жорстка процедура «прописки», чомусь воліють не згадувати…

Зеленський знову скликає РНБО

22:40 / 25 лютого 2021

У п’ятницю, 26 лютого президент Зеленський збере засідання Ради національної безпеки і оборони України через необхідність ухвалення оперативних рішень щодо актуальних питань державної безпеки. Організацію засідання покладено на секретаря РНБО Олексія Данілова. Всю інформацію, яку можна оприлюднити, буде повідомлено офіційно, йдеться в повідомленні Офісу президента. За даними ЗМІ, засідання заплановано на 17:30 в приміщенні Офісу президента.