НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Перельоти бізнес-класом, особисті водії та хабарі: таємне життя приватного репетитора

15:56 / 6 січня 2021

Репетиторство стає зброєю у глобальній освітній гонитві. Немає таких меж, понад які дехто з батьків не готовий платити.

Автор: Емма Ірвінґ

Від Текстів: У цій історії йдеться про Британію та Китай, але контекст її – глобальний, він про зміни в освіті, які стосуються багатьох суспільств, і Україна тут – не виняток. Бум репетиторства, який дістав великий поштовх від пандемії, є наслідком кількох факторів: 1) зміни в структурах економік і попит на знання як на новий перспективний вид капіталу 2) глобалізація, що зачепила освіту – доступ до освітніх можливостей в інших країнах і глобальна конкуренція за кращі освітні можливості 3) «сито» вступних іспитів (в Україні це насамперед ЗНО), що розподіляє життєві шанси на різних етапах упродовж навчання 4) загальна криза школи – неспроможність встигати за суспільними змінами, в Україні посилена кризою довіри до школи як до спроможної інституції. Якщо перші три причини більш глобальні, яскраво виражені у розвинених країнах і великих містах, то остання – особливо помітна в Україні – тому й запит на репетиторські послуги, як і їхня вартість, зростають і зростатимуть надалі.

(Всі імена змінені)

Переклад із The Economist

«Британські книжки лайно, – заявляє Юсуф і кидає примірник «Гордості та упередження». – Сама лише західна пропаганда. Як королева чи Бі-Бі-Сі». Бліде світло просвічує крізь важкі шовкові штори. Вже понад дві години я сиджу в глибині просторого таунхаузу в лондонському районі Белгравія з міцним 15-річним парубком, який полюбляє турецьку горілку за 3000 фунтів ($3,800) та етнонаціоналізм (одне підживлює інше, гадаю).

За цей час Юсуф встиг: висловити свою неприязнь до британських жінок, розповісти, як він дає собі раду з мастурбацією («це не дозволено в моїй культурі, тому я просто плачу комусь за цю роботу») та щиру віру у відродження Оттоманської імперії. Я тут для того, щоб підготувати його до GCSEs, національних кваліфікаційних іспитів з низки предметів, які британські школярі складають у 16, а також до інтерв’ю для вступу у нову школу – на фінальні два роки здобуття середньої освіти. «Ці школи самі мають подавати заявки, щоб я до них вступав, – каже він. – Чи не можемо ми просто купити їм бібліотеку абощо?»

Юсуф є достатньо кмітливим і розуміє, що час, проведений із репетитором, мало вплине на його подальші життєві шанси. Незалежно від того, як він складе ті чи інші іспити, він однаково увійде до родинного бізнесу та навряд чи відчуватиме потребу у грошах. Звичні мотиви навчання з репетитором – обіцянки золотих гір, високих оцінок, топових університетів та інших, таких бажаних, ключів до успіху – не мають значення для Юсуфа. Він вважає, що розкрив приховану суть репетиторства, і його вирок такий – це обман.

Це ставить мене в дещо незручне становище. Насправді Юсуф не є моїм клієнтом – ними виступають його батьки. Це вони платять мені 70 фунтів за годину, при цьому Юсуф відмовляється грати за їхніми правилами. Я вже маю достатній досвід роботи з дітьми, щоб зрозуміти, що він – усього лише тінейджер, який протестує проти надмірного тиску і високих вимог освітньої системи, намагаючись якомога швидше спекатися мене і провести побільше часу, граючи на Play Station.

Незручність полягає в тому, що в мене немає особливої мотивації розповідати всі ці тонкощі його батькам, для них я лише одна з численного штату працівників, від нянь до тренерів із тенісу, яким вони делегують свою відповідальність від моменту народження дитини. І платять мені зовсім не за те, щоб я переадресовувала їм їхні ж помилки. Тому я дещо дистанціююсь, проте на кожній сесії докладаю рішучих зусиль, намагаючись видобути в мого учня іскру зацікавленості і провести його до відкриття власних академічних інтересів. Зрештою, хоче Юсуф цього чи ні, але я там саме задля цього.

За останні два десятиліття репетиторство успішно проторувало собі шлях в освітні системи всього світу. Лише в Британії за останній рік більш ніж 25% дітей у віці 11–16 років з Англії та Уельсу отримували ті чи інші приватні освітні послуги за межами школи, про що свідчить дослідження благодійної організації з питань соціальної мобільності Sutton Trust. У Лондоні цей показник сягнув 40% дітей (для порівняння: в 2005, коли вперше збиралися подібні дані, цей показник був меншим за 20%). Британські батьки витрачають близько 2 мільярдів фунтів стерлінгів на рік на послуги приватних репетиторів – це без врахування вартості інших позашкільних занять, таких як уроки музики та спорту.

Подібна картина повторюється у всьому світі. Нещодавнє дослідження вказує на поширення «тіньової освіти» в Європі. Так, у Німеччині, Ірландії, Італії та Іспанії щонайменше 40% дітей шкільного віку вже мали досвід приватного репетиторства. А в країнах, де довіри до державної шкільної системи бракує, як-от у Греції, цей показник може охоплювати від 80 до 95% усіх дітей. У більшій частині Азії приватне репетиторство – звична річ. Деякі китайські батьки витрачають понад 10 000 доларів за семестр на підготовку до університетських вступних іспитів. Дві найбільші освітні компанії у світі – New Orientalта TAL Education (обидві надають послуги зі вступу та підготовки до іспитів) – китайські. Всі ці цифри відображають ситуацію ще до пандемії коронавірусу, а закриття шкіл, яке її супроводжувало, лише збільшило попит на покращення домашнього навчання.

Для декого репетиторство є радше ситуативним і короткостроковим рішенням. Але не для всіх. Як виявилось у Британії, ті вимоги, які родина висуває до репетитора, зазвичай випускника приватної школи та топового університету, варіюються від невротично чітких («нам потрібно три години на структуру речень») до геть розпливчастих («допомогти зробити школу менш стресовою»).

З одного боку, репетиторство пролягає десь посередині між триманням за руку і суворим наглядом, а такі люди, як я, виступають у ролі зіркової няні: я тихенько скролю Інстаграм, забезпечуючи виконання всіх домашніх завдань вчасно і без помилок. З іншого боку, мене заохочують розвивати власний гуманістичний підхід – з акцентом на вільне мислення та індивідуальний навчальний запит із боку учнів. Репетиторство в дусі епохи Відродження обіцяє виліпити з дитини такого молодого дорослого, поруч з яким кожному (а особливо – голові університетської приймальної комісії) захочеться опинитися за одним столом на званій вечері.

Поширення репетиторства припало на період значних культурних змін: університетська освіта поступово стає нормою для набагато більшої кількості випускників, ніж будь-коли раніше. Близько половини з когорти 25–34-річних у 37 розвинених країнах, які входять до ОЕСР, тепер мають університетський диплом. Інші країни швидко наздоганяють: до 2030-го на громадян Індії та Китаю припадатиме половина з 300 мільйонів університетських випускників цієї вікової групи в усьому світі.

Розширений доступ до вищої освіти змінив саму суть цих змагань. Попри значне збільшення кількості університетів, міжнародні рейтинги продовжують очолювати здебільшого ті самі заклади, що й раніше. А це означає, що освіта тепер – поле для глобальної битви: набагато більше людей з більшого переліку країн нині змагаються за ту саму обмежену кількість місць в елітних закладах. 20 років тому американська Ліга Плющаприймала приблизно чверть від усіх абітурієнтів. У 2020-му прохідний бал у Гарварді сягнув нового мінімуму – 5% зарахованих.

У міру того, як суспільство стає меритократичнішим у теорії, воно стає і дедалі більш конкурентним на практиці. Ще зовсім недавно університетський диплом був перепусткою для отримання хорошої роботи. Але з поширенням бакалаврської освіти дедалі менше впевненості щодо цієї закономірності. Тим важливішою стає потреба здобути місце в топовому навчальному закладі, якщо порівнювати з посереднім.

Прагнення того, щоб твої діти були успішними – тепер ледь не аксіома сучасного батьківства (хоча тлумачення успішності можуть різнитися). Якщо гарна школа має наслідком хороший університет, чудову роботу, вдалий шлюб, дім та все інше, то починати цей навчальний шлях ніколи не зарано. Тому дедалі більше батьків, особливо при грошах, вважають за необхідне якомога раніше залучити своїх дітей до академічної гонитви озброєнь. Репетиторство – таємна зброя.

Повертаючись до будинку Юсуфа, в якому добігає кінця (на щастя) наше заняття, я збираю свої книги, а мій учень оголошує про плани «викинути пару тисяч для покращення самопочуття». Поки він біжить тероризувати персонал універмагу Harrods, його мати, жінка з манерами впійманого горобчика, приходить, щоб поговорити, як все пройшло. «Я лише хвилююся, що йому складнувато доведеться на інтерв’ю, він такий скромний», – каже вона. «Чи не могли б ви полетіти з нами на Санторіні у червні, щоб попрацювати над його упевненістю?».

***

Літак мчить крізь повітряний простір Італії, голова моя тоне у м’яких подушках шкіряного сидіння бізнес-класу, і помалу я починаю замислюватися, чи не припустилася грубої помилки. «Вчитель Аллегри змарнував цей рік, чи не так, люба?» Мама Аллегри перекидає через плече своє доглянуте волосся. У відповідь Аллегра щось буркотить, мудро не відриваючи очей від телефонного екрана. «Відверто кажучи, – продовжує матір, – містер Джейкоб навіть не задав жодних домашніх завдань на канікули. Геть не компетентний». Вона хапає за руку стюадресу, яка саме проходить повз, і вимагає низькокалорійного тоніка. «Тож ми хочемо, щоб ви повторили цьогорічну програму і коротко окреслили програму на наступний рік. Двох тижнів має бути цілком достатньо».

Якщо вірити шкільним звітам та «дитячому психологу», Аллегра «дуже розумна і обдарована, – продовжує її мати, – вона у 99-му перцентилі з англійської та 96-му з математики, тож у нас попереду є трохи роботи, чи не так, люба?» («Вдома панує невимушена, неформальна атмосфера», – було написано в оголошенні про роботу). «Але той безглуздий вчитель не підштовхував Аллегру до використання її потенціалу наповну, а це саме те, що їй зараз потрібно, якщо вона хоче мати хоч якісь шанси потрапити до класу 11+ наступного року». Її ніздрі роздуваються. Я видаю співчутливі звуки. Сидіння справді дуже зручні, а от напруга в салоні – аж ніяк.

Аллегра відвідує престижну приватну школу в Лондоні. Це означає, що її батьки вже витрачають приблизно 20 тисяч фунтів на рік на її освіту. І логічно було би вважати, що, якщо батьки вже сплатили таку вартість, то мають повне право вимагати від школи підвищену зацікавленість дитини до навчання чи певного предмета. Але досвід Аллегри є цілком типовим. У платних школах діти справді отримують більше додаткового навчання, ніж їхні однолітки з державних шкіл – здебільшого за рахунок репетиторства, воно виявляється додатковою перевагою учнів, які й так достатньо привілейовані.

Навіть у свої десять років Аллегра не вважається занадто юною для додаткових занять. До репетиторів часто звертаються батьки п’ятирічних дітей з проханням підготувати своїх чад до вступних іспитів у 7 років. Тут мається на увазі вступ до так званої підготовчої школи, яка розглядається як підготовчий етап перед школою середньою. Нещодавно я натрапила на оголошення про пошук репетитора для практикування інтерв’ю з трирічним хлопчиком, який вступав до ексклюзивного дитячого садочку. На вебсайті одного з провідних лондонських репетиторських агентств Bonas MacFarlaneміститься слоган «Від колиски до кар’єри».

Індустрія також обслуговує батьків, які бажають розширити межі стандартної навчальної програми для своїх нащадків. Один із моїх друзів проводив тематичну сесію, присвячену імпресіонізму, для групи семирічок (і схоже було, що кожен із цих дітей вже знав термін «пуантилізм»). Інший отримав 200 фунтів за день у Британському музеї, де він забезпечував професійний супровід для дев’ятирічної дитини. Компанія, для якої я працюю, організовує онлайнові воркшопи для дітей віком від восьми років на дуже різні теми – від криміналістики до геополітики. Та ж фірма нещодавно шукала викладача для проведення п’ятитижневої серії занять з 12-річними школярами на такі теми: «публічні виступи», «новини/дебати», «етика та філософія». На додачу до всіх цих занять із репетиторами, дитинство середнього класу щільно заповнене спортом, уроками музики та навіть благодійністю.

Проте для багатьох дітей репетиторство означає дедалі більше навчання. Я знаю пару восьмирічних близнюків з інтенсивною навчальною програмою, які малюють інженерні схеми задля розваги, знають вимоги до курсів MIT та чиї математичні навички кращі, ніж у більшості дорослих. Навіть якщо їхні діти вже набагато випереджають відповідний для свого віку рівень знань та умінь, багато батьків усе одно вважають репетиторство необхідною складовою щільного навчального графіка. Це гра, в якій переможець здобуває все і в якій ставки видаються непристойно високими. Дитина або влучає в ціль або ні – це такий світ, в якому через один промах можна вилетіти з гри. З таким підходом репетиторство – невелика ціна за те, щоб забезпечити своїй дитині підтримку. Це не зовсім про те, як обійти систему, але часом досить близько до цього.

Кейт, сама випускниця державної школи, оплачує додаткові уроки математики для своєї 16-річної доньки, яка вчиться у приватній школі, протягом всього останнього року – відтоді як у шкільному звіті про успіхи дитини з’явився прогноз щодо можливої «п’ятірки» (еквівалент між «B-» і «C+») по одному з предметів GCSE. Ми часто п’ємо каву та обмінюємося жартами з нею, але цього разу під час нашої дружньої бесіди на залитій світлом кухні я помічаю тінь, що затьмарює її риси. «Твої діти, коли вони закінчать школу та підуть до університету, конкуруватимуть, без перебільшення, з усім світом, – каже вона. – Тож якщо в твоїх силах допомогти їм добре скласти іспити і забезпечити краще майбутнє, ти це робитимеш. Ця система не досконала, але ми в ній існуємо».

Чи відчуває вона іноді, що було би краще взагалі уникнути цих щурячих перегонів? Вона робить великий ковток кави. «Гадаю, багато хто з батьків волів би за краще не наймати репетиторів своїм дітям, адже ті опиняються під шаленим пресингом із самого раннього віку. Але якщо ваша дитина справді чогось не розуміє, а репетитор може їй в цьому допомогти, тоді ви це робитимете», – каже Кейт. Оцінка «B» з одного-єдиного предмета тепер прирівнюється до «не розуміти чогось по-справжньому».

Якими б суспільно свідомими не були батьки, наскільки б вони не противилися безумству цих змагань – бажання забезпечити своїм дітям найкращі можливості, які можна купити за гроші, часто перемагає. Один тато пропонував мені кілька сотень фунтів за те, щоб я познайомила його з директоркою своєї колишньої приватної школи (я відмовилася). Випускник відомого Ітонського коледжурозповідає, як щороку декан прийомної комісії має відмовляти охочим «зробити подарунок» – від вишукано завуальованого (пляшка чудового Château Margaux) до відверто абсурдного (шале у Верб’є (престижне курортне селище в Швейцарських Альпах – прим. переклад.). У самому Ітоні стверджують, що подарунки від батьків потенційних вступників – явище надзвичайно рідкісне і що будь-яка пропозиція категорично відхиляється та реєструється адміністрацією відповідно до антикорупційної політики закладу.

Іноді батьки переходять межі раціонального. Мого колегу Френка, випускника Кембріджу та Гарварду, після звичного заняття з учнем завели у темний закуток і повідомили про таємний план. Батько учня поділився з Френком «по секрету», що «дуже хороші лікарі» пообіцяли йому, що зможуть витягнути ДНК Френка, відповідальне за інтелект, через ін’єкцію на лобі, а потім вколоти її хлопцеві, щоб «зробити його більш здібним». Батько щиро вірив у цей сумнівний метод передачі генетично обумовлених здібностей. Переляканий Френк вдав, що переїздить за кордон, аби припинити співпрацю з цією родиною.

***

Займатися репетиторством я почала три роки тому. Тоді я щойно закінчила університет і мені потрібен був підробіток, який би дав змогу розвивати журналістську кар’єру, мешкаючи у Лондоні, в ідеалі – з гнучким графіком, гарною оплатою і можливістю подорожувати.

І я не єдина, хто обрав цей шлях. За даними Статистичного агентства вищої освіти, приблизно кожен десятий випускник залишається непрацевлаштованим через 15 місяців після закінчення університету. Середні розцінки за репетиторство в Британії коливаються між 30 і 60 фунтами на годину і можуть сягати 250 фунтів за годину з найбільш затребуваними, «зірковими репетиторами». Навіть нижня межа цінового діапазону відповідає трьом-чотирьом годинам роботи за барною стійкою у місцевому пабі. Тарифи цілком зіставні у різних регіонах. Так, у Китаї репетитори можуть просити до 230 фунтів за 45 хвилин роботи у найбагатших сім’ях. У Гонгконгу деякі топові викладачі мають статус знаменитостей і мільйонні заробітки.

На свою першу роботу в репетиторське бюро я подавалася так само, як і на будь-яку іншу – із супровідним листом та CV, в якому перерахувала свої академічні досягнення (і великий досвід догляду за дітьми). Потому я пішла на співбесіду до таунхаузу у Ноттінґ-Гілл. Я сиділа за столом навпроти чоловіка у червоних чіносах на ім’я Генрі, який ліниво крутив ручку і запитував, чи знаю я «симпатичну дівчину Міллі, що випускалася зі школи на пару років раніше за вас». Її я не знала, але пояснила, що дізналася про цю компанію від друга. «О так, старий добрий принцип «виноградної лози» – вся справа у тому, кого ти знаєш», – весело відповів він. Так я отримала роботу. Після цього Генрі надсилав списки пропозицій, які, як йому здавалося, могли б мені сподобатися, а потім зв’язував мене з родиною. Я не отримувала жодних порад щодо того, як структурувати уроки чи спілкуватися з батьками, не кажучи вже про те, як навчати дітей.

Не всі фірми так працюють. Деякі агенції проводять 45-хвилинні співбесіди з потенційними репетиторами, розпитуючи про їхній підхід до викладання, академічний досвід та мотивацію, а потому просять презентувати типовий план уроку. Після підписання контракту репетиторам можуть надсилати матеріали з викладання, запрошувати їх на практичні заняття з покращення навичок або пропонувати підтримку в роботі зі «складними» батьками та дітьми.

Але той невимушений процес подання заявки, який проходила я, також не був чимось незвичним. Більша частина репетиторської роботи не регулюється і не контролюється. Навіть коли я працюю через найповажніші агентства, зазвичай тільки від мене залежить, як саме я проводжу час з учнем. Усе, що від мене вимагається – це заповнити щомісячний звіт по темах, які ми пройшли. Багато репетиторів працюють без агентств-посередників, знаходячи клієнтів напряму через спеціалізовані сайти, оголошення або «сарафанне радіо», і їхню роботу ніхто не перевіряє.

Та незалежно від обставин, питання про належну кваліфікацію викладачів-репетиторів залишається відкритим. Щоб викладати в державній школі у Великій Британії – потрібен диплом бакалавра, підкріплений роком педагогічної практики, або ж диплом трирічного педагогічного коледжу, або два роки навчання з практикою викладання в межах програми Teach First. Щоб займатися репетиторством – потрібно лише знайти клієнтів.

Артур – симпатичний випускник Оксфорду, він носить дорогі сорочки з чистого льону, має темне хвилясте волосся та величезну, впевнену посмішку. Займатися репетиторством він почав незадовго до вступу в університет, збагнувши, що можна заробляти 40 фунтів за годину викладанням англійської замість семи з половиною фунтів за навчання тенісу.

Винагорода може бути не лише фінансовою. Артур насолоджується стосунками, які складаються з учнями та їхніми родинами. «Перші кілька людей, яких я навчав – ми стали справді добрими друзями», – розповідає він. – Вони такі милі, і ви разом працюєте над тим, щоб чогось досягти. Ви справді робите щось хороше».

У 19 років він вилетів з Лондона до Пекіна, щоб працювати з десятирічним Ченом упродовж місяця. Це була його перша серйозна робота за кордоном, але, сідаючи на літак до Китаю, він жодного разу попередньо не спілкувався ні з ким із родини, в якій мав працювати, і досить туманно уявляв, де саме мешкатиме. Його основними контактами в країні призначення були дві китаянки у віці приблизно 50 років, які досить слабо володіли англійською.

У пекінському аеропорту Артура зустрів водій, який відвіз його до бездушного житлового комплексу з охороною у багатій частині міста та поселив до окремої квартири. Також Артурові подарували смартфон Huawei, повнісінький конверт готівки «на повсякденні витрати» та контакти водія, який завжди «до його послуг». На додачу він отримав дивний, але зворушливий подарунок – велосипед із сидінням, пофарбованим під британський прапор.

Наступного дня мама Чена окреслила план бою. За допомогою пантоміми з жестів і виразних повторень, вона з’ясувала, що Артурова престижна альма-матер є «дуже хорошою англійською школою». Чен піде туди – було повідомлено. Родина Чена мала гроші та амбіції, а британська школа додасть йому аристократизму. Артур був третім репетитором, якого вони привезли за останні місяці, він викладатиме по п’ять годин щодня.

На той момент Чен вже відвідував міжнародну школу в Пекіні, багато вчителів якої вільно володіли англійською. Щоб максимізувати його шанси на вступ до обраної школи в Британії, Чена звільнили від «безглуздих» предметів на кшталт мистецтва, драми та спорту, а вивільнені дорогоцінні години він проводив зі своїм репетитором у шкільній бібліотеці. Артур курсував туди-сюди на велосипеді з британським прапором, щойно у Чена з’являлися час та можливість. І хоча Артур був набагато менш досвідченим, ніж Ченові шкільні викладачі, мати Чена була щиро переконана, що, якщо її син проводитиме достатньо часу зі своїм репетитором, то якось йому вдасться подолати найстрашнішу перешкоду, яка стояла між Ченом і величчю, а саме – англійський соціальний кодекс.

19-річний студент університету мимоволі опинився у ролі директора сучасного пансіону благородного виховання. Артура заохочували навчати хлопця всьому – від наріжних каменів культури до використання ножа та виделки. Йому це видавалося не дуже комфортним: «Виходить так, що насправді ви вчите тому, що його культура – неправильна. Але це те, чого хотіли від мене його батьки».

Також доводилося докладати зусиль, щоб підготувати Чена до інтерв’ю з прийомною комісією. Чен був життєрадісним хлопцем, мав багато друзів і щиро захоплювався двома кухарями, які працювали в його родині. Проте він не міг вигадати хоча б одного переконливого аргумента, чому його мають зарахувати до приватної школи за тисячі миль від дому. Скільки б часу вони не вправлялися у співбесіді, коли доходили до питання, чому саме він заслуговує бути зарахованим на місце, на яке претендує багато інших кандидатів, Чен знизував плечима і щиро відповідав: «Так хочеться моїй мамі».

З погляду його родини, ставки Чена і без того були високими. Проте його батьки вклали неймовірну кількість грошей та віри в юного британця без педагогічної підготовки. І хоча подібна ситуація викликала у Артура деяке занепокоєння, зокрема і через те, що з часом він перейнявся щирою симпатією до свого підопічного, втрачати йому не було особливо чого. Репетиторство відрізняється від всіх інших професій, з якими я стикалася, тим, що практично не несе в собі ризиків зазнати поразки.

Врешті-решт довгий місяць із репетитором виявився непотрібним. Директор британської школи, до якої подавався Чен, прилетів у Пекін на конференцію, і матері Чена вдалося організувати зустріч із ним. Їй спокійно повідомили, що місце для її сина буде надійно збережене, незалежно від результатів його вступних іспитів, за умови, що на його ім’я поступить певна кількість фінансових внесків. Утім, мама Чена була у захваті від Артура, щиро переконана у здібностях свого сина вільно увійти до вищих ешелонів британського суспільства завдяки годинам, проведеним у товаристві «справжнього англійського випускника школи». Вона відсвяткувала цю подію, подарувавши Артурові пляшку унікального односолодового віскі. Чен отримав тиждень, вільний від навчання.

Репетитори, які працюють з елітними агенціями, самі належать до власної щасливої еліти. Переважна кількість приватних викладачів, з якими я знайома, здобули освіту (як і я) в престижному університеті в Британії, а до того відвідували приватну школу. Зазвичай вони білі. У назвах багатьох агентств можна побачити вкорінені класові привілеї: Oppidan Education, яка вважається однією з найексклюзивніших репетиторських агенцій Лондона, названа так на честь маловідомого широкому загалу терміна, що використовують в Ітоні для позначення основної маси учнів цієї школи. Інша лондонська агенція, Elite Tutors (дослівно «елітні репетитори» – прим. переклад.), ігнорує навіть такі тонкощі.

Ті ж меседжі ретранслюють адреси фізичного місцезнаходження агенцій – в Британії їхні офіси часто розташовані на симпатичних, з історичною бруківкою, вуличках у найпрестижніших районах Лондона – Челсі та Кенсінгтоні. Керівник однієї репетиторської компанії сказав мені, що для викладача проживання поруч із заможними клієнтами «є перевагою, адже ти завжди можеш під’їхати, якщо раптом виникне така потреба» – така ситуація надає ще більше переваг тим викладачам, які можуть дозволити собі мешкати у престижних і дорогих районах, або, що ймовірніше, тим, чиї батьки мають такі можливості. Таким чином, річ не тільки в тому, що дітей багатих репетирують від народження, а й у тому, що пізніше протягом життя прибуткова форма вторинного доходу цементує ситуацію, за якої привілейовані залишаються привілейованими. Соціальна мобільність не працює.

Розрив підсилює нечіткий і не до кінця зрозумілий статус приватного викладача. Як і Артур, я провела тижні, проживаючи в різних родинах, балансуючи на тонкій грані між персоналом та гостею, наставником та вихователем, другом та контролером. «У домашній ієрархії репетитори перебувають вище обслуговуючого персоналу, але нижче улюблених кузенів, – розповідає керівник однієї репетиторської агенції. – В репетитори ми відбираємо людей, які є достатньо емпатичними, адже вони повинні вміти зчитати внутрішню сімейну динаміку і чітко вписатися в неї». Батьки не наймають репетиторів тільки через те, що ті вміють вправно покращувати оцінки. Вони наймають людей, що є живим наочним втіленням такої особистості, якою б вони потенційно хотіли бачити власну дитину.

Попри всю показову приязність, в кінцевому підсумку репетиторство – це ділові, трансакційні відносини. В Британії традиція мати прислугу, що мешкає в будинку, вийшла з моди ще в 1950-х. Утім, забезпечені люди продовжують отримувати підтримку з боку чисельної невидимої армії працівників – прибиральників, нянь, помічників по господарству. Репетиторство – це ще одна версія домашньої допомоги, цього непідвладного часу явища.

***

Із другого поверху їдальні відпускного будинку, який належить родині Аллегри в Римі, я споглядаю вічне місто, що розгортається піді мною, його довгі вулиці простягаються у вечірньому світлі. Соковитий помідор черрі раптово стає мені поперек горла, а невимушена бесіда за обіднім столом скисає. «Я не піду!» – щосили кричить Аллегра, її щоки червоніють. Її матір щойно повідомила, що відтепер на неї чекає додаткова година занять із репетитором вранці перед турніром із гольфу.

Я дивлюся в свою тарілку. Це не перший вибух істерики і роздратування, які я спостерігаю з моменту приземлення в Італії, але цього разу в голосі Аллегри звучить нотка такого відчаю, якого раніше я не чула. «Ні, ти підеш, – твердо відповідає мати. – Ти ж не хочеш опинитися в якомусь другорядному навчальному закладі без шансів потрапити в пристойний університет, до якого підуть усі твої друзі?» Аллегра пожбурює серветку і вилітає з кімнати. Її мати дивиться на мене: «Перепрошую за це. Вона просто ще занадто юна, щоб зрозуміти, що для неї краще». Попри всі свої турніри з гольфу й академічну підготовку, Аллегрі всього лише десять років.

У «Пітері Пені» загублені хлопчаки були такими, тому що назавжди залишалися у світі дитинства. Багатьом сучасним хлопцям та дівчатами заледве дозволено цей світ відвідувати. За даними неприбуткової освітньої організації Sutton Trust, 16-річні діти в Англії витрачають в середньому близько 10 годин на тиждень на додаткові заняття – чи то в своїй школі, чи з приватним репетитором. Приблизно такими ж (або й вищими) є цифри в інших розвинених країнах.

За останні два десятиліття батьки фактично збільшили час, який вони в середньому витрачають на виховання дітей, особливо це стосується краще освічених, з вищими заробітками прошарків. Та більша частина цього часу йде на виконання конкретних завдань. Дитинство стає дуже цілеспрямованим, і родинний час часто дедалі більше витрачається на навчання та додаткові заняття. Дедалі частіше дім стає місцем, де щоденне напруження посилюється, замість того, щоб зменшуватися.

Я бачу дедалі більше реклами репетиторів, основним завданням яких є підтримка емоційних потреб дитини. В одному недавньому оголошенні йшлося про учня з «тривожними розладами і справжнім страхом перед потребою з’являтися у публічних місцях і ситуаціями, в яких він може зазнати невдачі». Текст оголошення завершувався словами: «Шукаємо наставника, який би підтримав його, був би поруч як ментор і провідник». В іншому оголошенні йшлося про репетитора, з яким самотній учень «міг би просто розважитись».

Звісно, діти відчувають зовнішній тиск. Багато учнів, з якими я працюю, зізнаються, що приймають ліки для покращення концентрації уваги, такі як риталін, стимулятор, що використовується у лікуванні розладів дефіциту уваги. Відповідно до результатів дослідження громадської думки, проведеного компанією YouGov у 2019-му, кожен сьомий тінейджер у Британії, який складав іспити GCSE впродовж попередніх двох років, зізнався, що «приймав «ліки для навчання» без рецепту чи призначення лікаря». Помітна зміна парадигми щодо наркотичних речовин, які раніше традиційно асоціювалися з підлітковим бунтом.

Дівчинка Тіллі – з тих, кого називають «книжковим хробаком»: вона ентузіастична, запальна, має звичку хмурити чоло і вибухати сміхом. У свої десять вона розумна, начитана і красномовна, проте має завищену самокритичність – настільки, що почала відмовлятися від математики, тому що з цього предмета вона не на перших позиціях. Коли я знайомлюся з нею, то вражена тим, що вона, здається, розучилася гратися. На моє питання про улюблену книгу, вона відповідає «Холодний дім» (роман Чарлза Дікенса – прим. переклад.). На питання, які телевізійні шоу їй до вподоби, вона зізнається, що любить дивитися, як Браян Кокс пояснює фізику. Я пропоную їй пограти в щось, щоб познайомитися ближче, і вона дивиться на мене так, ніби я щойно запропонували спалити всі її зошити.

Я намагаюся збалансувати наш час між поясненням математичних тем, які видаються їй складними – фігури, дроби, відсотки, та вивченням будь-якого предмета, який би кваліфікувався як «цікавий». Її очі стають схожими на блюдця, коли я пояснюю, що збірний іменник для групи комах-сонечок в англійській мові звучить як миловидність (loveliness) і що Джеффрі Чосер (середньовічний англійський поет – прим. переклад.) – напрочуд брутальний. Я прошу її розповісти, що саме їй би хотілося вивчити, і ми, обидві здивовані результатом, рухаємося від астрономії до чорних дір, пукання і родинної динаміки. Для мене це довгоочікувана втеча від життя, строго розписаного між сплатою рахунків, дедлайнами та зобов’язаннями. Тіллі також із нетерпінням чекає на цей час, прагнучи знань, які настільки відрізняються від того, що зазвичай вивчається з огляду на вступні іспити.

У своєму найкращому прояві репетиторство – це інтелектуальна пригода, не обмежена межами класу чи екзаменаційної зали. В найгіршому – це паразитичне втілення змагального неспокою, який поступово охоплює освіту в усьому світі. Мені хочеться навчати своїх учнів, як слідувати за своїми мріями та захопленнями, як прагнути до такого життя, яке їм справді подобається, а не до порожніх символів успішності. Але намагаючись виправити недоліки, що їх створює ця система високого тиску, я розумію, що й сама отримую з неї вигоду та підтримую її своєю діяльністю. Батьки можуть лякатися самої думки, що їхні діти програють у дорослому віці, але діти? Вони ризикують втратити єдиний шанс побути дитиною.

Виходячи на вулицю після занять із Тіллі, я оглядаюся на будинок. Через її вікно видно чіткі обриси профілю дівчинки, мініатюрну фігурку, що схилилася над книжкою. Мені цікаво – чи читає вона для задоволення чи для певної мети, в які книжкові світи вона зараз поринула? Сподіваюся, що це історія про те, як протистояти життєвим викликам – так стають добрими героями, справжніми шукачами пригод, і нехай би це була історія, яка б навчила її, як стати героїнею власної історії. Вона трохи повертається і стає видно обкладинку: це підручник з невербального мислення. Я повертаю на темну вулицю та йду геть.

Новини з фронту: Окупанти 4 рази порушили "тишу". Стріляли з гранатометів

18:36 / 15 січня 2021

Поблизу населених пунктів Талаківка та Гнутове збройні формування РФ декілька разів відкривали вогонь в бік українських позицій з гранатометів різних систем та великокаліберних кулеметів. Неподалік Південного окупанти вели вогонь із підствольного гранатомета, великокаліберного кулемета та стрілецької зброї. Про це повідомляє пресцентр ООС у Facebook.