НОВИНИ

Коротко і по суті. Лише Найважливіше.
UMN.UA - це найважливіші теми дня у розвитку та ексклюзиви з прямих ефірів UMN. Красиво. Інформативно. Виключно. Будь собою. Будь з нами. Бути справжнім – важливо!
Launched by
Якщо вам подобається те, що ми робимо —
будемо вдячні за фінансову підтримку нашого проєкту.
💙💛
Наші реквізити:
ГО ЮМН
IBAN:
UA063052990000026001016207598
pb.ua:
5363 5423 0778 1303
monobank:
5375 4141 0021 8964
Наша банка монобанк:
Paypal:
paypal@skrypin.ua
Payoneer:
5300 7211 2293 8860
Мобільні перекази:
+380963302229

Ольга Ємельянова: "За психіатричним діагнозом завжди перебуває людина, і не діагноз вирішує, якою вона є"

13:05 / 29 грудня 2020

Про висвітлення теми ментального здоров’я окремих осіб як показник загального здоров’я суспільства, Тиждень поговорив із художницею, волонтеркою й парамедиком із Дніпра Ольгою Ємельяновою, яка сама має біполярний розлад особистості.   

Темою артфесту Horizontal, який уже втретє відбувається у Дніпрі, цьогоріч стало ментальне здоров’я людини. Як ви потрапили на цей фестиваль?

Із громадською організацією «МАРТІН-клуб», яка організувала фестиваль, нас пов’язує довга історія — ще відколи я у 2014 році почала займатися волонтерською діяльністю в лікарні імені Мечникова. Одному з хлопців, яким я опікувалася, це громадське об’єднання зголосилося надати тимчасовий притулок. Там була дуже складна історія, її неможливо було розплутати самотужки. А потім мене запросили працювати кейс- і проджект-менеджеркою, а також продавати печиво на ярмарках та організовувати майстер-класи для дітей. На торішньому Horizontal я курувала артзону, а тема фестивалю 2020 року мені виявилася дуже близькою. Бо вже певний час я займаюся просвітництвом щодо теми ментального здоров’я, намагаюся говорити про цю проблему в Україні, про відмінності систем допомоги людям із ментальною інвалідністю у світі, а також про різні підходи до психіатрії. На цьогорічному фестивалі у віртуальній галереї буде моя художня онлайн-виставка «Existential monsters». А також я презентуватиму подкасти за тематикою.

Організатори звертають увагу на такі проблеми, як традиції дискримінації та ігнорування необхідності допомоги лікаря-психіатра, на перепони і ярлики, які ми як суспільство навішуємо на людей, що мислять інакше та відрізняються від більшості. «Ми хочемо бути голосом меншин заради того, щоб людство розуміло, що складається з меншин. Задля різноманітності і права на рівність для будь-кого. Заради збереження автентики і прийняття неавторитетного й маленького, але іноді надважливого. Задля удаваної слабкості, без якої людина не існує як вид» — пишуть вони. Яким ви бачите власний внесок у цю справу?

По-перше, я сама маю біполярний афективний і межовий розлад особистості, а також ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад). Саме на моєму прикладі можна побачити, чому так важливо, щоб людина володіла потрібною інформацією та не боялася звертатися за допомогою. Думаю, біполярний розлад у мене був усе життя. Але я не знала про нього, хоча й відчувала: щось зі мною не те. У 2012 році, коли я народила першу дитину, відбулась яскрава маніфестація симптомів, які дуже погіршили якість мого життя. І хоча я з родини медиків, але інформації про психіатрію майже не мала. Психотерапевтка, до якої я тоді звернулася, не відправила мене до психіатра. Хоча психолог має проходити курс пропедевтики психічних хвороб, щоб розрізняти межі своєї роботи. До фахівця мене спрямували тільки у 2016 році й тоді ж поставили офіційний діагноз. А до цього я полишила першого терапевта, намагалася владнати життя самотужки, але не отримувала належного лікування медичними препаратами. Друга терапевтка направила мене до лікаря на моє прохання.

Якось я прочитала один допис у фейсбуку про прояви біполярного розладу й майже одразу зрозуміла, що це про мене також. Мене часто запитують, навіщо я відверто говорю й пишу на цю тему, навіщо роблю заходи, що привертають увагу до таких проблем? А для того, щоб люди не зволікали, а йшли до лікаря, коли з їхнім життям відбувається щось не те. Власний камінг-аут я зробила одразу, як дізналася про свій стан. Бо розуміла, що це важливо: може, хтось почує про це й вирішить не терпіти, а звернутися за допомогою. Такі фестивалі, як на мене, привертають увагу до проблеми й показують, що люди з порушенням ментального здоров’я не просто живуть у соціумі, а й відіграють у ньому не останню роль.

А по-друге, я художниця, яка організовує майстер-класи для дітей і дорослих, займається студійною арттерапією, пише книжку і статті про біполярний афективний розлад і на різні дотичні теми. Також я членкиня команди «Бікавері» — дніпровського ІТ-проєкту, який розробляє медичний додаток, що допомагає людям із біполярним розладом відстежувати свої фази. Там само я пишу блог про біполярний розлад та ефективні практики доказової медицини, роблю інтерв’ю з лікарями. Останню мою виставку «Десмургія» було присвячено саме ментальному здоров’ю, вона відбулась у Дніпрі в артгалереї Артсвіт. Це візуальні щоденники, зокрема ті, що я малювала під час лікування. А «Existential monsters» у рамках фестивалю Horizontal — три серії, які я зробила під час загострення хвороби. Це мій акцент на ментальному здоров’ї, цікавості й нормальності цієї теми для цивілізованого та здорового суспільства.

Як ви розгледіли власний розлад? Який ваш досвід лікування і що ви порадили б тим, хто відчуває проблеми?

Звісно, я не закликаю одразу нав’язувати собі купу діагнозів. Але варто насторожитися, коли людина відчуває відсутність почуттів, утрачає надію, у неї наявні труднощі з плануванням, людина просто не встає з ліжка, їй важко спілкуватися з іншими, а також коли не рятує те, що раніше допомагало: книжки чи кіно. Якщо такі депресивні стани тривають понад два тижні або виникають періодично — варто звернутися до фахівців. Так само з гіпоманією й манією. Якщо людина стає ейфорійною, починає одразу кілька проєктів і перестає спати, то такий стан наростає, як сніговий ком, і людині насправді може здаватися, що все гаразд. Але після цього настає віддача — дуже потужна депресія. Витрачено так багато ресурсів, що організм просто більше не здатен функціонувати. Бо тривалий час працювати на найвищих обертах — це ненормально. Якщо такі коливання настрою в людини регулярні (сьогодні ейфорія, а завтра депресія, або тиждень так, тиждень сяк), немає нічого поганого в тому, щоб розповісти про це психіатру на консультації. А фахівець визначить, чи йдеться про біполярний або тривожний розлад, чи ви просто втомилися. Але якщо з цим нічого не робити, то можна дочекатися психозу, галюцинацій чи інших небезпечних станів.

Якоїсь миті я проаналізувала свій емоційний стан від дитинства й побачила періодичні коливання свого настрою — від депресії до манії. Я мала кілька потужних депресивних епізодів у дитинстві та юнацтві, які межували зі станом маній. На жаль, у 1990-х роках не було доступу до інформації, а психіатрію вважали чимось дуже складним і таким, чого варто соромитися. Мені, можна сказати, пощастило: коли я потрапила до психіатра, то майже одразу отримала лікування. Але, на жаль, в Україні такий варіант зараз майже неможливий. В ідеалі, людина мала б прийти до сімейного лікаря й отримати спрямування до фахівця з психіатрії, який допоможе. Я стикалась із хорошими психіатрами, але все одно бачу, що краще шукати фахівця за відгуками, так би мовити, через «сарафанне радіо». Бо історії бувають різними. Я рідко зазнавала дискримінації у звичайному житті. А саме лікарі, на жаль, часто дискримінують пацієнтів. Це я відчула й тоді, коли вступила на навчання в медичну академію. А коли лікувалась у Дніпрі у двох лікарнях, то здобула геть різний досвід. В одній було дуже професійне, цивілізоване, адекватне ставлення, а в іншій я набула травматичного досвіду, ніби від перебування в концтаборі. Я звідти вийшла за чотири дні, бо зрозуміла, що там мені точно не допоможуть. Тому, на жаль, не можу сказати, що каральна психіатрія радянського ґатунку в нас залишилась у минулому. Психіатрію досі демонізовано, а людей, які мають проблеми з ментальним здоров’ям, і далі виштовхують із соціуму. Добре, що зараз люди вже більше толерують психотерапію, але психіатрія все одно залишається чимось страшним і забороненим. Зокрема й через ці радянські рудименти в галузі.

Чого зазвичай бояться люди, які відчувають потребу у психіатричній допомозі?

Думаю, насамперед їм страшно отримати діагноз, через який їх будуть стигматизувати на роботі, в побуті та спілкуванні. Тому у своїх подкастах я розповідаю, що після консультації у психіатра вас ніхто одразу не поставить на облік і не почне обмежувати. Я, наприклад, давно перебуваю на обліку як людина з хронічним захворюванням, але майже не маю проблем у своєму професійному житті чи побуті. Звичайно, я розповідаю також про те, що люди можуть самостійно піти з лікарні, якщо не є небезпечними для себе чи інших і в них немає гострого стану, при якому застосовують дуже сильні ліки. Певні обмеження наявні при лікуванні людей після суїцидальних спроб, але загалом лікування добровільне, як і всі інші види надання медичної допомоги. Але так, ставлення медичного персоналу різного рівня дуже стереотипне. Іноді жаль пацієнтів, бо важко дивитися, як із ними поводяться лікарі чи санітарки.

Ви маєте досвід лікування закордоном. Чи побачили ви відмінність?

Зараз я живу в Малайзії, бо чоловіка запросили сюди працювати. Маю цікавий досвід порівняння місцевої та української систем психіатричної допомоги. І це два різні світи. У Малайзії, наприклад, немає обов’язкового терміну лікування, як у нас, коли треба відлежати місяць, бо така процедура. Тут зовсім інший підхід: коли тебе стабілізували, твій емоційно-психічний стан покращився, то одразу виписують. Тут мене, наприклад, під загальним наркозом лікували електрошоком, який не має нічого спільного з жахами з відомих фільмів, натомість після кількох процедур мені дуже полегшало.

Чи змінилося ваше життя після того, як ви розповіли про свій діагноз?

Я не втратила в житті жодної людини через це, постійно займаюся творчістю з дітьми, жодних перепон не було. Хоча ні, одного разу мені відмовили в роботі, коли я зізналася, що в мене біполярний розлад. Це була вакансія баристи в кав’ярні — мовляв, я не достатньо позитивна для цього.

До речі, а як вплинула війна на ваш емоційно-психологічний стан? Чи не стала вона причиною нових проблем?

Війна мені «подарувала», окрім великої кількості друзів і такої самої кількості болю, ще й ПТСР. Його лікувати почали тільки тут, у Малайзії, а в Україні я лікувала лише біполярний розлад. Із 2014 року я увійшла у волонтерській рух у всій його різноманітності. Тоді якраз народила другу дитину, і коли синові був місяць, чоловік пішов у територіальну оборону. Удвох із немовлям у слінгу ми спочатку стояли з намальованим плакатом у супермаркеті — збирали продукти на фронт, а також плели сітки. А потім почалося чергування в лікарнях — зокрема в лікарні імені Мечникова, у опіковому відділенні, де завжди були найтяжчі поранені. Опісля — усебічна допомога хлопцям із першого батальйону 93-ї ОМБР, співпраця з їхнім медпунктом. Серед тих хлопців багато хто пройшов Іловайськ, а потім захищав Донецький аеропорт. Увесь цей час я бачила багато поранених, займалася супроводом родин загиблих із нашого батальйону — від початку й до кінця. Звісно, я згодом думала, звідки в мене флешбеки, нічні кошмари: на фронті ж я була недовго, чергувала на передовій у Мар’їнці та під Широкиним із бригадою парамедиків-волонтерів «Вітерець». Але, думаю, що мене травмувало все потроху: менше — безпосереднє перебування на війні, більше — робота з пораненими й загиблими. Але інакше ми вчинити не могли.

Чи готове українське суспільство до трансформації психіатричної системи?

Не думаю, що ми повністю готові. Згадайте, наприклад, історію про Нові Санжари й ставлення до людей, які потенційно могли бути хворими. Я, звісно, перебуваю в певній інформаційній бульбашці, у якій мені комфортно жити й говорити про багато що. А якщо вийти просто на вулицю і сказати, що в мене маніакально-депресивний психоз, то можна отримати порожнє коло довкола — і це у кращому разі. Усе, що можу, я роблю: пишу та популяризую цю тему. І бачу, що вже працюють групи підтримки для людей із різними психічними хворобами, чати, онлайнові групи та офлайнові зустрічі.

Але навіть мої бабусі не знають усієї моєї історії, хоча, може, й бачили якісь мої інтерв’ю. Розумієте, це така дуальна тема: не хочеться, щоб від мене й таких, як я, залишався тільки діагноз. Бо в нас так буває, що за діагнозом уже не бачать твою особистість. З одного боку, не треба соромитися свого стану. Бо люди, наприклад, хворі на цукровий діабет, отримують допомогу, не соромляться об’єднуватися, про проблему говорять на міжнародному рівні. Натомість про ментальне здоров’я в нас почали говорити тільки нещодавно, хоча англомовний простір давно заповнений науковими книжками про це, автобіографіями відомих особистостей, які розповідають, як вони живуть із розладами. Зараз їх уже почали перекладати українською і мені здається, що люди починають бачити. Але, знаєте, є така спокуса: о, ти художник — отже, ти така творча тільки через біполярку, як у Ван Гога. І вже немає мого таланту й мене самої, є тільки хвороба. За психіатричним діагнозом завжди перебуває людина, і не діагноз вирішує, якою вона є. Це один штрих особистості з багатьох.

Думаю, тему реформи у психіатрії розгойдуватимуть довго. Чули ж, як казали, що «психів повипускали»? Це демонструє, що суспільство не готове до реформ, орієнтованих на створення людських умов. Для мене показове, наприклад, ставлення до дітей з аутичними розладами. Багато разів бачила, як сторонні люди роблять зауваження мамі, що її дитина не така, або забороняють своїм дітям із нею спілкуватися. На жаль, нам простіше від одних відгородитися, а про інших намагатися нічого не знати. І навіть про себе. Бо, наприклад, глибоку тривогу не можна довго терпіти, є навіть такий термін: «депресія, яка посміхається». Коли людина може до самого кінця вдавати, що все гаразд, а в душі її в цей час — чорна прірва й суїцидальні думки. Натомість для одужання насправді потрібні такі самі умови, як і для будь-яких інших хвороб: турбота близьких, фаховий психіатр і хороший психотерапевт. Ліки реально допомагають і з тривогою, і з труднощами засинання, і з депресивними проявами, і з розладами харчової поведінки. Адже це нормально — раз на рік відвідувати гастроентеролога чи кардіолога, то нормально також превентивно обстежувати своє ментальне здоров’я. Наш мозок — такий самий орган, і якоїсь миті він може розбалансуватися та потребувати коригування.

Ольга Ємельянова народилась у 1990 році в Дніпрі. Магістр правознавства, навчалася в ДНУ ім. Олеся Гончара. Волонтерка, військовий парамедик, художниця, матір двох дітей.

Новини з фронту: Окупанти 4 рази порушили "тишу". Стріляли з гранатометів

18:36 / 15 січня 2021

Поблизу населених пунктів Талаківка та Гнутове збройні формування РФ декілька разів відкривали вогонь в бік українських позицій з гранатометів різних систем та великокаліберних кулеметів. Неподалік Південного окупанти вели вогонь із підствольного гранатомета, великокаліберного кулемета та стрілецької зброї. Про це повідомляє пресцентр ООС у Facebook.